Свій творчий шлях Ірина Жиленко початку в період шістдесятництва, коли свіжий ковток свободи дав можливість розкритися багатьом творчим особистостям. Художники на повний голос заявили про себе у творах, де поняття честі, гідності людини з’явилися самодовлеющими, як даність від природи і народної моралі, а не від вказівки ідеологічного керівництва. Творчість Жиленко відрізняється вишуканістю строфики, витонченістю підбору образних засобів. Вже в одному з перших своїх віршів (“Радість”) поетеса висловила своєрідні пріоритети свого життя – любити навколишній світ: землю, людей, роботу, природу.
Тим не менш, її творчий шлях був непростим, оскільки вже після появи першої книги поезій “Соло на сольфі” (початок шістдесятих) поетку почали повчати зі стовпців газет, як вона повинна писати, і про що вона не має навіть згадувати. І це аж ніяк не вплинуло ні на її вибір тим, ні на вибір художніх прийомів на догоду номенклатурним критикам.
Ірина Жиленко належить до поетів, які пишуть про сучасне життя, тому провідними темами її творчості стали життя сучасного міста і міської сім’ї, зображені на широкому соціальному тлі; пошуки щастя та естетичної гармонії в роботі, любові, материнство.
Поетесі притаманна щирість, довіру до читача, розкутість у поєднанні з музичною виразністю, роздумами щодо своєї поетичної місії. Тим не менш, є одна риса, яка виділяє її серед багатьох інших, – це сповідування людської доброти як найбільшої цінності, збереження свого “я” від будь-яких посягань. І ця наскрізна тема в її творах.
Ірина Жиленко була добре знайома і підтримувала дружні стосунки з українськими художниками, які повстали проти безжальної, нелюдської системи радянського тоталітарного апарату, який знищував не тільки незалежність України, він забирав життя кожного, хто мав мужність підняти голос на захист скривдженого народу.
Вірш “За золотими вікнами зірок…”, має відчутний автобіографічний відтінок, – це спогад про тих, хто були рідними і близькими, але вже пішли з “земної Києва” до “Києву небесного”, він больовий і сумний, але разом з тим чистий і світлий, так як ті, хто вже на небі, “нам смерті не бажають, ні, але їм дуже нас не вистачає”. Ці близькі люди – не просто рідні або знайомі, це ті, кого називають “совістю України”, чиє життя і діяльність пов’язані з Києвом, – художники Алла Горська, Зарецький, Кушнірський, поети Василь Стус, Іван Світлична, перекладач Лукаш та ін
Ці люди заради рідної землі, рідної України пішли в радянські концтабори, але не поступилися принципами. Радянська система відібрала кращі творчі роки художників, забрала життя, але не змогла знищити почуття власної гідності і віри, що настане той час, коли Україна стане незалежною і творча особистість буде мати можливість працювати на благо народу. Подумки згадуючи померлих друзів і знайомих, лірична героїня в деталях бачить їх перед собою, виникає у спогадах і їх зовнішність (“Така ж яскрава посмішка у Алли!
Такий же чорний чуб у Василя!”), і звички (“Про щось земне задумався Кушнір”; “Як там Лукаш? Все грає в доміно?”), і улюблені заняття (“Зарецький знов малює мій портрет. А Стусову і вічність тіснувата”).
Неисцелимая смуток затоплює душу. Ірина Жиленко насправді оплакує своїх друзів, про що свідчать останні рядки – А я пишу вірші… Як казав Світличний: Ириночко, ти без віршів не приходь…”
Смуток і сльози – з усього “земного Києву, обвитому в скаргу”, за “лицаря сумного образу”, на зміну яким прийшли “лицарі ненаситної утроби” з “крутими затылками”. Це один з небагатьох творів, що пронизане сумом і скорботою. Все інше творчість поетеси – це світлі й радісні мотиви, позначені певною казковістю, авторською фантазією.
Вірш “І світла алея…” – це своєрідний гімн натхненню митця. Воно прийшло до ліричної героїні у південній місцевості з мальовничими видами після теплого рясного зливи, коли все навкруги осяяне сонцем: “світла алея”, “засипана квітами будиночка сонячна дах”, “сонячний радісний звір”, “засвітилися акацій стрункі ліхтарі”, “палючий сад” – всі ці образи створені вдохновениям поетеси. В душі ліричної героїні (напевно, і самого автора) вічне світло з’єднався з магією “сліпучою води” – це одвічні дві стихії, які створюють світ. І саме вони викликали спрагу почати спочатку”, спонукали “найперший свій вірш написати”, одним словом, приєднатися до створення світу через натхненні рядки, в яких відображається любов до всього сущого і живого.
Взагалі ж – це світлий вірш, так як в ньому стільки “світлих” і “сонячних” епітетів, і від цього сам вірш набуває виразне світле і добре звучання, яке луною відгукується у читача.
Поезія “Зимовий мотив з візитом пічника” оспівує різдвяну пору, коли людина думає про земне і небесне. Ці речі в рівній мірі дуже глибокі і незбагненні для душі маленької людини. І в цей холодний зимовий час, коли зірки і душі знаходяться між небом та землею, треба ж комусь зігріти наше житло, адже “ми ж домашня тваринка – нам потрібно домашнього тепла”.
Лірична героїня вважає, що це може зробити, наприклад, “сусід (хоча він і інвалід) – пічник, якого пошукати…” Поетеса ніби звертається до нас, читачів: хто ж вам може допомогти зігріти житло, влаштувати “салют земній дому, зими земний, вогню земного, душі, яка за ніч відпочине”? Адже кожному з нас хочеться в різдвяний ранок “дитячими очима осяяти світ”. Ірина Жиленко передає настрій урочистості і святковості, фантазує про речі, які ними наповнюються різдвяні свята, тим самим стверджуючи, що світ добрий, тільки Потрібно його зігрівати своєю любов’ю.
Маючи природний дар фантазувати, поетеса використовує його, щоб образи виникали у її творах добрими, наповненими світлом і очікуваннями на здійснення мрій і бажань. Казково-прекрасний світ поетичних творів письменниці, освячений любов’ю, – взірець для наступних поколінь. Ірина Жиленко підкреслює, що тільки любов може створювати, лише любов не дасть загинути світу.