Євген Євтушенко. Кращі вірші про війну до сліз

Євген Євтушенко. Кращі вірші про війну до сліз

З дитинства маленький Женя був оточений віршами – він зростав у творчій родині. І авторів хлопчик вибирав зовсім не дитячих: Дюма, Сервантеса, Флобера. Разом з батьком він бував на творчих вечорах Ганни Ахматової, Олександра Твардовського, Бориса Пастернака.

У Євтушенко багато ліричних творів, але переживши війну, він багато написав і про неї.

Ми підготували добірку найкращих віршів Євгена Євтушенка про війну, які пробирають до сліз.

Над Бабиним Яром пам’яток немає…

Євген Євтушенко. Кращі вірші про війну

Так мала в цьому столітті поки що…

Так мала в цьому столітті поки що
людського життя ціна!..
Під крилами голубки Пікассо
триває всюди війна.

Наших дружин ми поспішно цілуємо,
обіймаємо поспішно дітей,
і йдемо від них, і воюємо
на війні чоловічих пристрастей.

Ми воюємо з пісками, снігами,
з небесами воюємо, землею;
ми воюємо з неправдою, боргами,
з дурнями і самі з собою.

І коли вмираємо, не смійте
простодушно повірити цілком
ні в інфаркт, ні в природність смерті,-
ми вбиті на цій війні.

І мужів, без вини винуватих,
наші дружини, приникнув до вікна,
проводжають очима солдаток
на сувору цю війну.

Євген Євтушенко. Кращі вірші про війну до сліз

Бабин Яр

Над Бабиним Яром пам’ятників немає.
Крутий обрив, як грубе надгробку.
Мені страшно.
Мені сьогодні стільки років,
як самому єврейського народу.

Мені здається зараз —
я юдей.
Ось я бреду по стародавньому Єгипту.
А от я, на хресті розіп’ятий, гину,
і досі на мені — сліди цвяхів.
Мені здається, що Дрейфус —
це я.
Міщанство —
мій донощик і суддя.
Я за ґратами.
Я потрапив у кільце.
Зацькований,
обпльований,
оббреханий.
І дамочки з брюссельськими оборками,
скиглячи, парасольками тикають мені в обличчя.
Мені здається —
я хлопчик в Білостоці.
Кров ллється, розтікаючись по полам.
Безчинствують вожді трактирних стійки
і пахнуть горілкою з цибулею навпіл.
Я, чоботом відкинутий, безсилий.
Марно я погромників молю.
Під легіт:
«Бий жидів, рятуй Росію!»-
гвалтує комірник матір мою.
О, російська мій народ! —
Я знаю —
ти
По суті, інтернаціональна.
Але часто ті, чиї нечисті руки,
твоїм чистим ім’ям брязкали.
Я знаю доброту твоїй землі.
Як підло,
що, і жилочкой не здригнувшись,
антисеміти пишно нарекли
себе «Союзом русского народа»!
Мені здається —
я — це Анна Франк,
прозора,
як гілочка в квітні.
І я люблю.
І мені не треба фраз.
Мені треба,
щоб один в одного ми дивилися.
Як мало можна бачити,
нюхати!
Не можна нам листя
і не можна нам неба.
Але можна дуже багато —
це ніжно
один одного в темній кімнаті обійняти.
Сюди йдуть?
Не бійся — це гули
самої весни —
вона сюди йде.
Іди до мене.
Дай мені скоріше губи.
Ламають двері?
Ні — це льодохід…
Над Бабиним Яром шелест диких трав.
Дерева дивляться грізно,
по-судддівськи.
Всі мовчки тут кричить,
і, шапку знявши,
я відчуваю,
як повільно седею.
І сам я,
як суцільний беззвучний крик,
над тисячами тисяч похованих.
Я —
кожен тут розстріляний старий.
Я —
кожен тут розстріляний дитина.
Ніщо в мені
про це не забуде!
«Інтернаціонал»
нехай прогримить,
коли навіки похований буде
останній на землі антисеміт.
Єврейської крові немає в моїй крові.
Але ненависний злістю зашкарублої
я всім антисемітам,
як єврей,
і тому —
я справжній російський!

Я був тилом — сопливим, промерзлым…

Я був тилом — сопливим, промерзлым,
выбивавшим всю азбуку морзе
расшатавшимся зубом про зуб.
Мої бабки — Ядвіга, Марія,—
мене голодом ви не морили,
але від попелу був гіркий ваш суп.
Сталінградський, смоленський, можайський,
цей попіл, в Сибіру знижуючись,
розвівався траурно, як вороння,
і очі у детдомовки Інки
були ніби дві пепелинки
від згорілого будинку її.
На рідній її Білорусі
стали чорними білі гуси,
рев стояв тільки чорних корів.
Стали попелом заводи, греблі,
і всі бадьорі кінокартини,
і надії на малу кров.
Зняли з кремлівських башт рубіни.
У Ленінграді роялі рубали.
Слон розбомблений помирав.
Попіл корчащихся документів
з дахів Москви, з парусинових тентів
відлітав далеко за Урал.
Я свідчу про попелі,
від якого труси осліпли:
їм віддали ще не цілком.
Заклинаю усім жахом дитинства:
«Немає страшніше серед всіх неправдивих свідчень
лжесвідчення про війну!»
Попіл, рожевий в книгах, позорен.
Попіл був і залишиться чорним.
Але свідчу про те,
що залишилося неиспепеленным:
про народ в залізних пелюшках
і про серце його золотом.
Я свідчу про братерство —
про святого всенародному солдатстве
від амурської до волзької води,
про горчайшей рідкісної свободи —
вмирати або жити — не в стыдобе,
а в сознанье своєї правоти.
Я свідчу про попелі,
те, в якому всі разом зміцніли
і піднялися у вирішальний годину.
Я свідчу про біль.
Я свідчу про бога,
проступившем не в небі, а в нас.
Досі я дихаю цим попелом,
цим всеочищающим пеклом,
і хоча ті роки далекі,
бачу в булочних я спозаранок,
як вмуровані в кірки буханців
сталінградські угольки.
Ех, війна, моя мачуха-матір,
ти вчила розумніші граматик,
навчила всьому, що могла,
і сама кой-чого навчилася.
Проклинаю за те, що сталося,
і спасибі за те, що була.

Мене з дитинства оточували вірші. Незважаючи на те, що батько був геологом, він усе життя писав вірші. І прищепив мені любов.
Е. Євтушенко

Євген Євтушенко. Кращі вірші про війну до сліз

Ображені Родиною люди, і навряд чи патріоти тому

Євген Євтушенко. Вірші про війну 1941-1945

Супутниця

У великій хустці,
зав’язаній наспіх
поверх смішний шапчонки з помпонами,
вона сиділа на жорсткій насипу,
з очима,
сліз відчайдушних повними.
Знижувалися на рейки зрідка метелики.
Був шлак під ногами лілов і порист.
Вона,
як і я,
відстала від бабусі,
коли бомбили німці наш поїзд.
Її звали Катрею.
Їй було дев’ять,
і я не знав, що з нею робити.
Але всі сумніви незабаром я відкинув —
доведеться взяти під опіку.
Дівча,
а все-таки людина.
Не можна ж кидати людини.
Важким гуденьем
з розривами злившись,
знову бомбовозы летіли далеко.
Я зачепив дівчину за лікоть:
«Чуєш?
Чого розсілася?
Пішли».
Земля була велика,
а ми були малі.
Важкими були по ній кроки.
На Кате —
з калошами жаркі валянки.
На мені —
здоровенні чоботи.
Лісами йшли,
пробиралися вбрід.
Кожна моя нога
перш, ніж зробити крок вперед,
робила крок
усередині чобота.
Я був впевнений —
дівчина ніжна,
ахи,
охи,
кіс-кіс.
І думав —
відразу вона скисне,
а вийшло,
що сам скис.
Буркнув:
«Далі я не піду».
На землю сів біля самої межі.
А вона:
«Та що ти?
Кинь дурниці.
Трави в чоботи підклади.
Їсти хочеш?
Що ж ти мовчиш?
Тримай консерви.
Крабові.
Давай підживимося.
Ех, хлопчики,
всі ви — лише з вигляду хоробрі!»
А незабаром з нею
по колючій стерні
знову я крокував,
не горбясь.
Заговорило щось у мені —
напевно, чоловіча гордість.
Зібрався з духом.
Тримався, як міг.
Боячись чути образливі слова,
насвистував навіть.
З драних чобіт
зеленими клаптями лізла трава.
Ми йшли і йшли,
забуваючи про відпочинок,
повз воронок,
згарищ повз.
Хиталося небо сорок першого року,-
його підпирали
стовпи диму.

Балада про штрафному батальйоні

І донесла розвідка німцям так:
«Захопили укріплений пункт біля схилу
солдатами штрафного батальйону,
а битися з ними — це не дрібниця».

Але обер-лейтенант був новачок —
аж занадто напыщен і навчений,
аж надто пропагандою накручений,
і він останньої фрази не врахував.

Закон формальної логіки йому
вселив, що там, в серцях на правосуддя,
ображені Родиною люди,
і навряд чи патріоти тому.

Розпорядився рупор приволокти
і до рупора п’яничку-поліцая,
і той, зігрітий шнапсом, вигукуючи,
ораторствував полум’яно всю ніч.

Він говорив солдатам, як набат,
все те, що обер ретельно виклав:
про всі кривди преподлых,
які загнали їх у штрафбат.

Мовляв, нерозумно, хлопці, воювати за те,
що вас ж принижує і ганьбить,
а тут вам знову стати людьми дозволять,
та й дадуть нагороду дещо.

Сам поліцай, по правді кажучи,
в успіх не вірив, жалюгідний і надривний.
Він думав: обер, обер, ти наївний.
Не знаєш російських ти. Все це даремно.

А як сприймали штрафники
той голос? Як відпочинок після перестрілки.
Махрою диміли, штопали шинельки
і чистили затвори і багнети.

Вони потрапили хто за що в штрафбат:
хто за тяжкий проступок, хто за дріб’язок,
і, як скрізь, з достатком тут малося
таких, хто був не надто винен.

Був обер прав: у них, у штрафників,
у стріляних хлопців, бувалих,
звичайно, були різні образи.
А у кого їх немає? У чурбаків.

Але росіяни серед праць і битв,
хоча часом у відчай німіють,
образи на Росію не мають.
Вона для них понад всіх образ.

Нам на неї образитися грішно,
наче б образитися на Волгу,
на білі березоньки, на горілку,
якої втішатися судилося.

На чорний хліб, який вічно святий,
на «Догорай, гори, моя скіпа…»,
на всіх, що сплять у землі невиліковно,
на матерів, які не сплять.

Помилився обер, і, пішовши в багнети,
ледь засірів світанок блідувато,
за Батьківщину, як гвардії солдати,
мовчки вмирали штрафники.

Балада, ти довга, але коротке,
і не можу закінчити я баладу.
Адже стільки разів солдатську баланду
я сьорбав із штрафного казанка.

До чого все це ворушити? Зола.
Але я, солдат штрафного батальйону,
деколи сумував, і гірко, потаємно
мене образа по серцю скребла.

Але я собі шепотів: «Я не убитий,
і як би рупора ні голосили,
не буду я ображений на Росію —
вона вище всіх моїх образ.

І чи винен я, не винна, —
в атаку тіло кинувши окрыленно,
помру, солдатів штрафного батальйону,
за Батьківщину як гвардії солдат».

Розумієте, батьківщина – теж жива істота. Воно складається з жінок, дітей, людей, яких ми зустріли в житті. Батьківщина – це не набір політичних гасел і фраз.
Е. Євтушенко

Євген Євтушенко. Кращі вірші про війну до сліз

Євген Євтушенко. Вірш «чи Хочуть росіяни війни»

Чи хочуть росіяни війни?
Запитаєте ви у тиші
над широчінню ріллей і полів
і у беріз і тополь.
Запитаєте ви у тих солдатів,
що під березами лежать,
і хай вам скажуть їхні сини,
чи хочуть росіяни війни.

Не тільки за свою країну
солдати гинули в ту війну,
а щоб люди всієї землі
спокійно могли бачити сни.
Під шелест листя і афіш
ти спиш, Нью-Йорк, ти спиш, Париж.
Нехай вам дадуть відповідь ваші сни,
чи хочуть росіяни війни.

Так, ми вміємо воювати,
але не хочемо, щоб знову
солдати падали в бою
на землю сумну свою.
Запитаєте ви у матерів,
запитайте у дружини моєї,
і ви тоді повинні зрозуміти,
чи хочуть росіяни війни.

Поет повинен приходити в цей світ з вірою в те, що він здатний змінити його. Мені здається, що будь-яка людина має відчувати це почуття, особливо в молодості. Якщо переглядати всю історію людства, то виявиться, що ми зберегли свою совість тільки завдяки великому мистецтву.
Е. Євтушенко

Пропонуємо почитати вірші про війну інших поетів:
Юлія Друніна. Вірші про війну
Анна Ахматова. Вірші про війну
Костянтин Симонов. Вірші про війну
Ольга Берггольц. Вірші про війну
Роберт Рождественський. Вірші про війну
Едуард Асадов. Вірші про війну
Булат Окуджава. Вірші про війну
Муса Джаліль. Вірші про війну

Послухайте найвідоміший вірш поета «чи Хочуть росіяни війни»

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь