Роберт Рождественський. Кращі вірші про війну

Роберт Рождественський. Кращі вірші про війну

Вірші Роберта Рождественського про війну – в них життя і доля російського народу, який пережив воєнне лихоліття. На початку війни, його батьки пішли на фронт, залишивши сина одного. Майбутній поет вижив у вирі війни, терпляче чекаючи на повернення рідних і закінчення страшних років.

Дванадцятирічним курсантом, він читав свої вірші в госпіталях важкопораненим солдатам і офіцерам. «Мене війна в себе ввібрала. Я — син її. Я сповнений нею…»

Ми зробили підбірку кращих віршів Різдвяного про війну 1941-1945, пробирающих до сліз.

Вічна слава героям!

Роберт Рождественський. Кращі вірші про війну

Реквієм (уривок)

Вічна слава героям!
Вічна слава!
Вічна слава!
Вічна слава героям!
Слава героям!
Слава!!

…Але навіщо вона їм, ця слава,—
мертвим?
Для чого вона їм, ця слава,—
полеглим?
Все живе —
врятували.
Себе —
не врятували.
Для чого вона їм, ця слава,—
мертвим?..
Якщо блискавки в хмарах заплещутся жарко,
і величезне небо
від грому
буде глухою,
якщо то й крикнуть всі люди земної кулі,—
жоден із загиблих
навіть не здригнеться.
Знаю:
сонце в порожні очниці не бризне!
Знаю:
пісня важких могил не відкриє!
Але від імені серця,
від імені житті,
повторюю!
Вічна
Слава
Героям!..
І безсмертні гімни,
прощальні гімни
над безсонної планетою величаво пливуть…
Нехай не всі герої,—
ті,
хто загинули,
полеглим
вічна слава!
Вічна слава!!

Згадаємо всіх поіменно,
горем згадаємо своїм…
Це потрібно —
не мертвим!
Це треба —
живим!
Згадаймо гордо і прямо
загиблих у боротьбі…

Є велике право:
забувати
про себе!
Є високе право:
побажати
і посметь!..

Стала
вічною славою
миттєва
смерть!

Роберт Рождественський. Кращі вірші про війну

Пам’ятаєте! (Глава з поеми «Реквієм»)

Пам’ятаєте!
Через віки,
через року, –
пам’ятаєте!
Про тих,
хто вже не прийде
ніколи, –
пам’ятаєте!
Не плачте!
В горлі
стримаєте стогони,
гіркі стогони.
Пам’яті
полеглих
будьте
варті!
Вічно
варті!
Хлібом і піснею,
мрією і віршами,
життям
просторій,
кожною секундою,
кожним диханням
будьте
варті!
Люди!
Доки серця
стукають, –
пам’ятаєте!
Якою
ціною
завойоване щастя, –
будь ласка,
пам’ятаєте!
Пісню свою
відправляючи у політ, –
пам’ятаєте!
Про тих,
хто вже ніколи
не заспіває, –
пам’ятаєте!
Дітям своїм
розкажіть про них,
щоб
запам’ятали!
Дітям
дітей
розкажіть про них,
щоб теж
запам’ятали!
У всі часи
Безсмертної Землі
пам’ятаєте!
До мерехтливим зіркам
ведучи кораблі, –
про загиблих
пам’ятаєте!
Зустрічайте
лагідну весну,
люди Землі.
Убийте
війну,
проклясти
війну,
люди Землі!
Мрію пронесіть
через роки
і життям
наповніть!..
Але про тих,
хто вже не прийде
ніколи, –
заклинаю, –
пам’ятаєте!

Військові мемуари

Перечитую мемуари,
настало ранок картаючи…
Адмірали і генерали
за собою
ведуть мене.
І під їх командою жесткою
у тягнеться вогні
я йду
за такої величезної
і такої протяжної
війні.
Від червня –
знову до червня,
Від Дніпра –
і знову до Дніпра
я повзу,
літаю,
воюю,
все, що віддав,
тому беру.
Тільки де б я не йшов і не плавав –
в Заполяр’ї,
в Криму,
у Двіни,
я завжди знаходжуся
на головному –
самому головному фронті війни!
Наді мною –
димні хмари,
я ні в чому долю не звинувачую…
Перечитую мемуари.
Чекаю листів.
Друзів ховаю.
По путівцях мотаюся в джипі.
У літаку зв’язному горю.
Визнаю
чужі помилки.
І про власних
кажу.
Контратаки
і контрудари,
артналеты
і зустрічний бій…
Перечитую мемуари.
Рік за роком.
Долю за долею.
Марші,
флангові охоплення.
Життя, помножена на війну…

Якщо автори сухуваті,
я прощаю їм цю провину.
Було більше у них
не письменницького,
а солдатського майстерності.

Тому й Вітчизна
жива.
І чи потрібні ще
докази?

За того хлопця

Я сьогодні до зорі
встану.
По широкому пройду
полю.
Щось з пам’яттю моєю
стало:
все, що було не зі мною,
пам’ятаю.
Б’ють по щоках сухозлітки
впалым.
Для всесвіту двадцять років –
мало.
Навіть не був я знайомий
з хлопцем,
обіцяли:
»Я повернуся, мамо!..»

А степова трава
пахне гіркотою.
Молоді вітру
зелені.
Прокидаємося ми.
І гуркоче над північчю
то гроза,
то ехо
минулої війни.

Обіцяє бути весна
довгою.
Чекає добірного зерна
рілля.
І живу я на землі
доброї
за себе
і за того хлопця.
Я від тяжкості такий
горблюсь.
Але інакше жити не можна,
якщо
все кличе мене
його голос,
все звучить у мені
його пісня.

А степова трава
пахне гіркотою.
Молоді вітру
зелені.
Прокидаємося ми.
І гуркоче над північчю
то гроза,
то ехо
минулої війни.

Неправда, що час іде. Це ми йдемо.
Роберт Рождественський

Роберт Рождественський. Кращі вірші про війну

На великій землі одного разу скінчилася війна

Роберт Рождественський. Короткі вірші про війну

Давнє

Я, як бліндаж партизанський, травою проріс.
Але, озирнувшись, дуже чітко бачу:
падають хлопчики, запнувшись за міну, як за поріг,
наткнувшись на чергу, ніби на стрічку фінішу.
Падають хлопчики, розкинувши руки просторо,
на чорнозем, від неробства і крові жирний.
Падають хлопчики, на м’яких долонях яких —
такі прекрасні,
такі довгі
лінії
життя.

Роберт Рождественський. Вірш про війну «Маленька людина»

На Землі безжально маленької
жив та був людина маленька.
У нього була служба маленька.
І дуже маленький портфель.
Отримував він маленьку зарплату…
І одного разу —
прекрасним ранком —
постукала до нього у віконце
невелика,
здавалося,
війна…
Автомат йому видали маленький.
Чоботи йому видали маленькі.
Каску видали маленьку
і маленьку —
за розмірами —
шинель.

…А коли він впав — некрасиво, неправильно,
в атакуючому крику вивернувши рот,
на всій землі не вистачило мармуру,
щоб вирубати хлопця
в повний ріст!

Післявоєнна пісня

Задихнулися канонади,
У світі тиша,
На великій землі одного разу
Скінчилася війна.
Будемо жити, зустрічати світанки,
Вірити і любити.
Тільки не забути б це,
Не забути б це,
Лише б не забути!

Як сходило сонце у гарі
І крутилася імла,
А в річці між берегами
Кров-вода текла.
Були чорними берези,
Довгими року.
Були виплакала сльози,
Виплакала сльози,
Шкода, не назавжди.

Мудрість цього року цілком може виявитися дурістю в наступному. Так вже бувало. І не раз.
Різдвяний Р. В.

Роберт Рождественський. Кращі вірші про війну

Видно, багато білої фарби у війни…

Вірші Різдвяної про війну 1941-1945, пробирають до сліз

Балада про зенитчицах

Як розгледіти за днями
слід нечіткий?
Хочу наблизити до серця
цей слід…
На батареї
були суцільно –
дівчата.
А старшій було
вісімнадцять років.
Лиха чубчик
над хитрим прищуром,
бравурне презирство до війни…
У той ранок
танки вийшли
прямо до Хімкам.
Ті самі.
З хрестами на броні.

І старша,
дійсно старіючи,
як від кошмару заслонясь рукою,
скомандувала тонко:
— Батарея-а-а!
(Ой мамочко!..
Ой рідна!..)
Вогонь! –
І –
залп!
І тут вони
заголосили,
девчоночки.
Заголосили всмак.
Ніби
вся бабина біль
Росії
у цих дівчат
раптом озвалася.
Кружляло небо –
сніжне,
рябоє.
Був вітер
обжігающе гарячий.
Билинний плач
висів над полем бою,
він був чутний розривів,
цей плач!
Йому –
протяжному –
земля слухала,
остановясь на смертному рубежі.
— Ой, мамочко!..
— Ой, страшно мені!..
— Ой, мама!.. –
І знову:
— Батарея-а-а! –
І вже
перед ними,
посеред земної кулі,
лівіше безіменного горба
горіли
неправдоподібно жарко
чотири чорних
танкових багаття.
Раскатывалось луна над полями,
бій медленною кров’ю спливав…
Зенітниці кричали
і стріляли,
розмазуючи сльози по щоках.
І падали.
І знову піднімалися.
Вперше захищаючи наяву
і честь свою
(в буквальному сенсі слова!).
І Батьківщину.
І маму.
І Москви.
Весняні пружні гілки.
Урочистість
весільної столу.
Неслышанное:
«Ти моя навіки!..»
Несказане:
«Я тебе чекала…»
І губи чоловіка.
І його долоні.
Смішне бурмотіння
уві сні.
І то, щоб закричати
у пологовому
будинку:
«Ой, мамочко!
Ой, мамо, страшно мені!!»
І ластівку.
І дощик над Арбатом.
І відчуття часто
повній тиші…
…Прийшов до них це після.
У сорок п’ятому.
Звичайно, до тих,
хто сам прийшов
з війни.

Хіросіма

Місто прославився так:
Вийшов військовий дивак,
старець з особою молодим.
«Хлопці,
сказав він,
летимо!
Хлопчики, час настав,
Диявольськи нам пощастило!..»
У сім сорок дев’ятій ранку
все було так, як вчора.
«Точка…
зітхнув офіцер,
чистенько вийшли на ціль…»
У вісім дванадцять ранку
сказано було:
«Пора!..»
О восьмій п’ятнадцять, злетівши над світом,
завив тріумфально
димний клубок!
Сонце зажмурилось,
похолодівши.
Обидва здригнулися:
і «боїнг»,
і бог!..
Штурман вигукнув: «Ой, як гарно!..»
В цю секунду в розплавленої імлі
впали
всі представленья про зло.
Люди дізналися, що на Землі
є Хіросіма.
І немає Хіросіми.

Балада про фарби

Був він рудим, як з рижиков рагу.
Рудим, ніби апельсини на снігу.
Мати жартувала, мати карнавал була:
«Я від сонечка синочка народила…»
А інший був чорним-чорним у неї.
Чорним, ніби обгоріле смолье.
Реготала над запитаннями вона, казала:
«Занадто ніч була чорна!..»
У сорок першому, сорок пам’ятному році
прокричали репродуктори біду.
Обидва сини, обидва-двоє, сіль Землі —
вклонилися мамі в пояс.
І пішли.
Довелося в бою відчути молодим
рудий шалений вогонь і чорний дим,
злий зелень застояних полів,
сірий колір прифронтових госпіталів.
Обидва сини, обидва-двоє, два крила,
воювали до перемоги.
Мати чекала.
Не гневила, не кляла вона долю.
Похоронка
обійшла її хату.
Пощастило їй.
Привалило щастя раптом.
Пощастило одній на три села навколо.
Пощастило їй. Пощастило їй! Пощастило! —
Обидва сина воротилися в село.
Обидва сина. Обидва-двоє. Плоть і стати.
Золотистих орденів не злічити.
Сини сидять рядочком — до плеча плече.
Ноги цілі, руки цілі — що ще?
П’ють зелене вино, як повелося…
В обох змінився колір волосся.
Стали волосся — смертельної білизни!
Видно, багато
білої фарби
у війни.

Батько і син

Буває, пісні співаються
ні наяву і ні уві сні.
Батько хотів повернутися з війни,
так затримався
на війні.
Минуло двадцять років і більше…

Статут над пам’яттю сумувати,
одного разу син приїхав у Польщу –
батька рідного
відвідати.
Він відшукав його.
А далі –
схилив він голову свою.
Вже він був
трохи старші
батька,
вбитого в бою.

А на могилі,
на могилі
лежали білі квіти.
Вони зараз були схожі
на госпітальні бинти.
І важко плескалися прапори.
Був дощ
крутим і навісним.
Та до сина підійшли поляки.
І помовчали разом з ним.
Потім один сказав:
— Вибачте…
Солдата
пам’ятає куля земна.
Але ви, мабуть, захочете,
щоб він лежав
у землю рідну?! –
Шурхотів листвою мокрий вітер.
Тремтіли краплі на склі.
І син стиха відповів:
— Батько і так у рідній землі…

Людині мало треба. Аби вдома хтось чекав.
Роберт Рождественський

Пропонуємо почитати вірші про війну інших поетів:
Булат Окуджава. Вірші про війну
Муса Джаліль. Вірші про війну
Едуард Асадов. Вірші про війну

Послухайте вірш Роберта Рождественського «Балада про фарби», покладений на музику. Виконує Зара.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь