Ольга Берггольц. Вірші про війну. Блокада Ленінграда. Ніхто не забутий і ніщо не забуте

Вперше Ольга Берггольц представила свої вірші відомих поетів в 20-ті роки 20-го століття. Скромна школярка з золотистими косами прочитала свій дитячий віршик на засіданні Спілки поетів в Ленінграді. Вислухавши дівчинку, Корній Чуковський сказав, що «це буде з часом справжній поет».

І він не помилився. Як і М. Гіркий, і С. Маршак. А потім була війна, сльози, страх, голод. І в цей страшний час Ольга написала свої найкращі вірші. Її твори читали на радіо. Вони допомагали вижити в блокадному Ленінграді.

Ми підготували вірші про війну 1941-1945 Ольги Берггольц, вірші про блокаду Ленінграда.

Я ніколи з такою силою, як у цю осінь, не жила

Ольга Федорівна Берггольц. Короткі вірші про війну

Ні до срібної і ні до золотої…

Ні до срібної і ні до золотої,
Всім ясно, я не доживу з тобою.
Зате у нас була залізна –
По крайці смерті на війні пройшла.
Всім золотим її не поступлюся:
Все так само, як в залізну, люблю.

В Сталінграді

Тут навіть давній попіл такий гарячий,
Що обпалить — вдихни, пригадай, тронь чи…
Але ти, ступаючи по ньому, не плач
І перед попелом майбутнім не дрогни…

З блокнота сорок першого року

В бомбосховище, в підвалі,
Голі лампочки горять…
Бути може, нас зараз завалить,
Кругом про бомби кажуть…
…Я ніколи з такою силою,
Як в цю осінь, не жила.
Я ніколи такою красивою,
Такий закоханої не була.

Не сина, молодшого брата…

Не сина, молодшого брата —
тебе б покликати, люблячи:
«Вовченя, вовченя, куди ти?
Я дуже боюся за тебе!»
Сама не хотіла приручати
і правди сказати не могла.
Юність, на щастя, на сміливість,
на гордість тебе прирекла.
Ми так само росли і мужніли.
Нехай ниє недавній рубець —
чудово, що рання жалість
не чіпала наших сердець.
І ось задзвеніла в тумані,
в холодному тумані струна.
Тебе вабить і вабить
на зустріч з бессмертьем війна.

Пробач, я кругом винна —
горить і ридає в грудях;
«Вовченя, вовченя, куди ти?»
Але я не окликну. Іди.

Про один, я не думала, що тиша…

Про один, я не думала, що тиша
Найстрашніше, що залишить війна.

Так тихо, так тихо, що думка про війну
Як крик, як ридання в тиші.

Тут люди, ричачи, звиваючись, повзли,
Тут кров пінилася на вершок від землі…
Тут тихо, так тихо, що думається — довіку
Сюди не прийде жоден чоловік,
Ні орач, ні тесля і ні садівник —
ніхто, ніколи, ніколи не прийде.

Так тихо, так немо — не смерть і не життя.
Про це суворіше всіх укоризн.
Не смерть і не життя — німота, німота —
Відчай, стиснувшее уста.

Безмирно живе мертві мстять:
Всі знають, всі пам’ятають, а самі мовчать.

Навесні сорок другого року безліч ленінградців носило на грудях жетон – ластівку з листом у дзьобі.

Нас, громадян Ленінграда, не похитне гуркіт канонад

Ольга Берггольц. Вірші про війну. Блокада Ленінграда

Я кажу

Я кажу: нас, громадян Ленінграда,
Не похитне гуркіт канонад,
І якщо завтра будуть барикади-
Ми не залишимо наших барикад…
І жінки з бійцями стануть поруч,
І діти нам патрони піднесуть,
І треба всіма нами зацвітуть
Старовинні прапори Петрограда.

Блокадна ластівка

Крізь роки, і радість, і негаразди
вічно буде мені сяяти одна —
та весна сорок другого року,
в обложеному місті весна.

Маленьку ластівку з жерсті
я носила на грудях сама.
Це було знаком доброї звістки,
це означало: «Чекаю листа».

Цей знак придумала блокада.
Знали ми, що тільки літак,
тільки птах до нас, до Ленінграда,
з милою-милої батьківщини дійде.

…Скільки листів з тієї пори мені було.
Чому ж здається самої,
що дотепер я не отримала
найбажаніше лист?!

Щоб до життя, встала за словами,
до правди, влите в кожен рядок,
совістю припасти б, як вустами
у розпечений полудень — до джерела.

Хто не написав його? Не вислав?
Щастя чи? Перемога? Біда?
Або друг, який не відшуканий
і не пізнаний мною назавжди?

Або де-небудь дотепер бродить
той лист, бажане, як світло?
Шукає адреса моя та не знаходить
і, нудьгуючи, сумує: де ж відповідь?

Чи близький день, і неодмінно
в годину великої душевної тиші
я прийму нечуваної, нетлінної
звістку, що йде ще з війни…

О, знайди мене, гори зі мною,
ти, давно обіцяна мені
все, що було, навіть тієї смешною
ластівкою, в облозі, на війні…

Вірші про себе

І ось в післявоєнній тиші
До себе прислухалася наодинці…
. . . . . . . . . . . . . . . .
Яке серце стало у мене,
Сама не знаю, краще або гірше:
Не відігріти у мирного вогню,
Не остудити на самої лютої холоднечі.

І в чорну годину запалені війною,
Потім щоб не гаснути, не стихати,
Жіночні созвездья наді мною,
Ніжинський ямб в черствеющих віршах.

Але навіть тим, хто хотів би згладити
В дзеркальної, боязкою пам’яті людей,
Не дам забути, як падав ленінградець
На жовтий сніг пустельних площ.

Як два стволи, що піднялися поруч,
Сплітають коріння в глибині задушливій
І злили крони в чистій височині,
Даруючи перехожим потужну прохолоду,
Так скорботу і счастие живуть у мені
Єдиним коренем – в борошні Ленінграда,
Єдиної кроною – у прийдешньому дні.

І все неукротимей рік від року,
До шаленства свого зеніту
Зростає свобода серця мого,
Єдина на землі свобода.

Сестрі

Машенька, сестра моя, москвичка!
Ленінградці говорять з тобою.
На військовій грізною перекличці
чи чуєш далекий голос мій?

Знаю — чуєш. Знаю — всім знайомим
ти сьогодні хвастаешь з ранку:
— Нині з батьківського дому
говорила старша сестра. —
…Старий будинок на Палевском, за Невської,
низенький зелений живопліт.
Машенька, адже це — наше дитинство,
школа, ялинка, пионеротряд…
Вечір, клени, мандоліни струни
з солов’єм заставским вперебой.
Машенька, адже це наша юність,
комсомол і перша любов.
А палаци і фабрики застави?
Праця в цехах тижнями поспіль?
Машенька, адже це наша слава,
наше життя і серце — Ленінград.
Машенька, тепер в нього стріляють,
прямо в місто, прямо в наше життя.
Полоном і ганьбою погрожують,
кайдани готують і ножі.
Але, жорстоко душу напружуючи,
смертно ненавидячи і сумуючи,
я з усіма разом присягаю
і даю присягу за тебе.
Присягаю ленінградським ран,
першим розорених осель:
не сломлюсь, не дрогну, не втомлюся,
ні крихти не пробачу ворогам.
Ні! За життя і по Ленінграду
полчища фашистів не пройдуть.
У низеньком зеленому полисаде
краще мертвої землю упаду.
Але не ми — вони знайдуть могилу.
Машенька, ми зустрінемося з тобою.
Ми пройдемося по заставі милою,
за зеленою, синьою, блакитною.
Ми пройдемося улицею довгою,
згадаймо ці скорботні дні
і почуємо гомін мандоліни,
і побачимо мирні вогні.
Розкажи ж своїм друзям в столиці:
— Стійок і безстрашний Ленінград.
Він не здригнеться, він не підкориться, —
так сказала старша сестра.

Ленінградський салют

…І знову світ з захопленням чує
салюту російської розкат.
Про це на повні груди дихає
звільнений Ленінград!

…Ми пам’ятаємо осінь, сорок перший,
прозоре повітря тих ночей,
коли, як батоги, часто, мірно
свистіли бомби катів.

Але ми, смиряя страх і плач,
твердили, диким вибухів внемля:
— Ти програв війну, кат,
ледве ступив на нашу землю!

А та зима… Ту зиму кожен
закарбував в душі навік —
той голод, пітьму, ту злу спрагу
на берегах застиглих річок.

Хто жертв не зрадив дорогих
землі голодної ленінградської —
без лайливих почестей, голих,
в одній великій траншеї братської?!

Але, забувши, що означає плач,
твердили ми крізь смерть і муку:
— Ти програв війну, кат,
ледь заніс на місто руку!

Який же правдою нині стало,
якою грозою сталося те,
що исступленною мрією,
що маячнею гордості здавалося!

Так нехай же світ сьогодні чує
салюту російської розкат.
Так, це мстить, радіє, дихає!
Переможний Ленінград!

Безумство і божевілля діється в світі, і ніщо від людей не залежить.
Ольга Берггольц

Я кажу за всіх, хто тут загинув

Ольга Берггольц. Вірші про війну 1941-1945 р

Нехай голосують діти

Я в госпіталі хлопчика бачила.
При ньому снаряд убив сестру і матір.
Йому ж по лікоть руки відірвало.
А хлопчикові в той час було п’ять.

Він навчався музиці, він старався.
Любив ловити зелений круглий м’яч…
І ось лежав – і застонать боявся.
Він знав уже: в бою ганебний плач.

Лежав тихенько на солдатському ліжку,
Обрубки рук уздовж тіла простягнувши…
О, дитяча неймовірна стійкість!
Прокляття розпалюють війну!

Прокляття тим, хто там, за океаном,
За бомбовозом будує бомбовоз,
І чекає невыплаканных дитячих сліз,
І дітям світу знову готує рани.

О, скільки їх, безногого та безрукого!
Як гулко в черству кору землі,
Не мимохідь на всі земні звуки,
Стукають коротенькі милиці.

І я хочу, щоб, не пробачивши образи,
Скрізь, де люди захищають світ,
Були маленькі інваліди,
Як рівні з храбрейшими людьми.

Нехай ветеран, якому від роду
Дванадцять років,
коли замруть навколо,
За міцний мир,
за счастие народів
Підніме вгору обрубки дитячих рук.

Нехай викриє понівечене дитинство
Тих, хто готує війну, назавжди,
Щоб їм більше нікуди було подітися
Від нашого майбутнього суду.

Розвідник

Ми з паруючим слідах
три дні бігли за ворогами.
Останнє місто видно нам,
оберегаемый садами.

Ворог відступив.
Але якщо він
встиг балони розкрити,
як вени?

І ось розвідник споряджений
черговий полдневной зміни.
І це — я.
І я тепер
вступаю в місто, вітру чистіше…
Я повітря нюхаю, як звір
людською попелище.
І я встигну лише одне —
бігти шляхом сигналізацій:
«Заражене,
заражене»…

…І полк почне готуватися.
Тоді спокійно ляжу я,
кінець війни зачувши швидкий…
. . . . . . . . . . . . . . . .
А через годину
увійдуть друзі
в останній заражений місто.

Від серця до серця

Від серця до серця. Тільки цей шлях
я вибрала тебе. Він прям і страшний.
Стрімкий. З нього не повернути.
Він видно всім і славою не прикрашений.

Я кажу за всіх, хто тут загинув.
В моїх віршах глухі їх кроки,
їх вічне і жарке дихання.
Я кажу за всіх, хто тут живе,
хто проходив вогонь, і смерть, і лід,
я кажу, як плоть твоя, народ,
по праву розділеного страждання…
І ось я становлюся багатоликої,
і многодушной, і многоязыкой.
Але мені ж судилося самою собою
залишитися в різних обличчях і душах,
і в чиємусь горі, в радості чужий
свій таємний стогін і таємний шепіт слухати
і знати, що нічого не приховаєш…
Всі чують все, до прихованого рыданья…
І друг прийде з непотрібним состраданьем,
і посміються недруги мої.

Нехай буде так. Я не можу інакше.
Не ти вчиш, Батьківщина, знову:
не брати, не чекати і не просити подачок
за счастие творити і віддавати.

…І знову я бачу всі твої прикмети,
твій безсмертний, кривавий, гіркий спеку,
сорок другий, шалене літо
і все живе, яка стала стіною
на бій зі смертю…

Армія

Мені скажуть — Армія…
Я згадаю день — взимку,
січневий день сорок другого року.
Моя подруга йшла з дітьми додому —
вони несли з річки воду в пляшках.
Їх шлях був страшний,
хоч і недалекий.
І підійшов до нього чоловік у шинелі,
глянув —
і вийняв свій хлібний пайок,
трехсотграммовый, весь обмерзлий,
і розламав, і дітям дав чужим,
і постояв, поки вони поїли.
І мати рукою сіркою, як дим,
доторкнулася до рукава шинелі.
Доторкнулася, не посветлев в особі…
Не бачив світ движенья благородніша!
Ми знали все про життя наших армій,
стояли з нами місті, в кільці.
…Вони розлучилися. Мати пішла направо,
боєць вперед — по снігу і по льоду.
Він йшов на фронт, за Нарвську заставу,
від голоду гойдаючись на ходу.
Він йшов на фронт, болісно палимо
соромом батька, чоловіка і солдата:
величезний місто вмирав за ним
в сивих променях січневого заходу.
Він йшов на фронт, долаючи марення,
весь час пам’ятаючи — ні, не пам’ятаючи — знаючи,
що жінка дивиться йому услід,
завдяки його, не картаючи.
Він сніг ковтала, він відчував з досадою,
що занадто важчає автомат,
добрів до фронту і потрапив в засідку
на истребленье ворожих солдатів…
…Тепер ти розумієш — чому
немає Армії на всій землі кохані,
немає преданней її народові своєму,
великодушней і непобедимей!

Ленінград — Сталінград — Волго-Дон

Ленінград — Сталінград — Волго-Дон.
Незабутні дні лютого…
Ось останній душі перегін,
знову відкрита мною земля.

Ні, не так! Не земля, а доля.
Не моя, а всього покоління:
наростаюча боротьба,
висхідний натхнення.

Все, що думалось, ніж жилося,
все, що треба ще знайти, —
точно в вогненний джгут, сплелося
у цьому новому моєму шляху.

Сніг блокадний і сніг степовий,
сталінградський безсмертний сніг;
весь у русі вигляд земної
і його творець — людина…

Нехай, грубі і жорсткі, слова
точно палі причалів стоять, —
лише б тільки на них, жива,
спиралася правда твоя…

Ольга Берггольц. Ніхто не забутий і ніщо не забуте

І радість, і рана на серці відкритому…
У день славної Перемоги звучить, як набат:
«Ніхто не забутий і ніщо не забуте!»
Нащадками вірних Вітчизні солдатів.

Схилимося, уболіваючи над могилами полеглих,
Убитих в битвах Великої Війни,
Під ворожим натиском, на смерть стояли,
За честь і свободу рідної країни.

Освенцім, Дахау – печі димлять…
Просочений кров’ю дітей, Саласпілс…
Ми пам’ятаємо про звірства, нас час не лікує,
Залиште цукерки у цих могил.

Під гуркіт гармат голодним смертю,
У блокадному кільці помирав Ленінград…
І попіл Хатині обвугленої твердю,
У нас гнівом і болем всі роки поспіль…

Пропонуємо почитати інші вірші воєнних років:
Роберт Рождественський. Вірші про війну
Едуард Асадов. Вірші про війну
Булат Окуджава. Вірші про війну
Муса Джаліль. Вірші про війну

Послухайте вірші воєнних років Ольги Берггольц. Фрагмент з поеми «Лютневий щоденник». Читає заслужена артистка Росії Катерина Гусєва.