Важким виявилося літо 1942 року. Фашистські полчища рвалися до Волги, на Кавказ. Конче їм потрібна була нафта. У газетах, листівках і радіопередачах гітлерівці надсадно кричали про свої перемоги на півдні, про те, що ось-ось візьмуть Сталінград, Ленінград, Москву. Всілякими пропагандистськими трюками вони намагалися впливати на населення окупованих районів, деморалізувати партизанів і підпільників, послабити силу ударів.
Не приховую, ми з тривогою спостерігали у ті дні за посиленою перекиданням фашистських військ і техніки на схід і жалкували, що не маємо зв’язку з Великою землею: як знадобилися б там наші відомості! І раптом Михайло Носко приносить від Володимира Вашкевича радісну звістку: кукшевичским товаришам вдалося встановити зв’язок з групою десантників, що приземлилися в станьковских лісах.
Незабаром Вашкевич познайомив мене і Павла Хмелевського з командиром цієї групи, Михайлом Мінаковим і розвідницею Анею Хромової. Зустрілися ми в лісі недалеко від Кукшевичей. Мінаков — високий, стрункий, по-військовому підтягнутий — найменше походив на майстра виробничого навчання ремісничого училища, яке залишив лише місяць тому.
— Чим ми зможемо вам допомогти? — запитав я у Мінакова.
— Нас цікавить багато. Перекидання на залізниці та шосейних дорогах живої сили і техніки противника, гарнізони в Мінську і Дзержинську, моральний стан гітлерівських військ, дії окупантів. Словом, треба знати все, що робиться тут, всюди мати свої очі і вуха.
— Очі є, а от з вухами поганенько, — пожартував я. — У школі тікали з уроків німецької мови, а тепер шкодуємо про це.
Щоб забезпечувати розвідгрупу цікавить її інформацією, комітет поклав на підпільників нові обов’язки. Олексій Шалай, працював черговим по станції Койданово, повинен був повідомляти відомості про рух поїздів. За залізницею стала вести спостереження також Валя Жданович. Доповідати про зміни в гарнізоні Дзержинська зобов’язали Михайла Белькевича. Цінні відомості здобував Павло Шатилло. У коменданта Гевеке бував начальник управи Дмитрієв, до нього заходили офіцери місцевого гарнізону. В такі хвилини Павло, припавши вухом до дощаній перегородки, що відділяла його кімнату від тієї, де жив Гевеке, уважно слухав і запам’ятовував усе, про що говорили гітлерівці (він непогано знав німецьку).
Сміливими та винахідливими помічниками групи Мінакова стали Микола Юрай і Євген Вашкевич з села Шатилы. Правда, гітлерівцям вдалося напасти на слід цих розвідників. Неждано-негадано вони нагрянули в село, схопили обох, скрутили їм руки колючим дротом і на очах односельців піддали тортурам.
— З ким пов’язані? Кому передавали відомості?! — кричав на них поліцейський, тикаючи дуло пістолета в обличчя то одному, то іншому.
Підпільники мовчали. Вони загинули, але товаришів своїх не видали.
Все літо ми підтримували контакт з Мінаковим. Це була єдина жива нитка, що зв’язувала нас з Великою землею.
Розвідники цінували нашу роботу. Влітку 1942 року Мінаков включив у свою групу подпольщицу Ганну Римар (Безнос), а восени його заступником став Володимир Вашкевич.
Робота в підпіллі вимагала особливої обережності, змушувала враховувати кожну дрібницю. Не завжди вистачало нам цих якостей. Одного разу я ледь не потрапив у лапи ворога. Їздив на велосипеді до Юховичу. Повертаючись у місто, побачив біля скверу Павла Хмелевського. Окликнув його. Потім, не злазячи з велосипеда, повільно їхав по алеї скверу і розповідав йому про справи в загоні. Ми і не помітили, як ніс до носа зіткнулися з поліцейським Швабом та начальником жандармерії.
— Чому ехайт на велосипед по скверу? — гримнув жандарм ламаною російською мовою. — У поліцію!
Я катил велосипед в досить неприємному супроводі. Справа ясна — велосипед в поліції заберуть, міркував я. Можуть навіть побити. А якщо надумають обшукати? В кишені пістолет.
Однак мені несподівано пощастило: у сквер увірвався табун коней, яких конюх поліції гнав з пасовища. Мої супроводжуючі кинулися до нього. Я негайно ж скочив на велосипед і щодуху помчав по вулиці, потім звернув у провулок і тільки тоді зітхнув з полегшенням.