У ту темну і холодну березневу ніч полковий командир відділення роти зв’язку сержант Н. А. Булан зі своїм відділенням переправився на протилежний берег разом з батальйоном. Пливли вони на підібраною в очеретах і наспіх залатаній човні. Це була важка переправа. Вода клекотіла від розривів снарядів і мін, точно в котлі. Вночі було світло, як удень, від спалахів пострілів та освітлювальних ракет.
Сміливці десантники вже висаджувалися на правий берег, вривалися в траншеї і окопи ворога, а човен зі зв’язківцями дуже повільно просувалася до берега. За нею, розрізаючи хвилі, тягнувся телефонний кабель. Його часто разматывало водою, але зв’язківці збирали його й завзято тягли за піхотою.
Так, з великими труднощами, вони дісталися до правого берега. В наспіх відкритої щілини встановили телефонний апарат. Все в порядку. Зв’язок є.
Є зв’язок — є керівництво боєм, немає зв’язку — приймає бій стихійний характер. Це добре розумів Микола Буланов і робив усе необхідне, щоб у комбата була зв’язок з лівим берегом.
Ось вже дзвонить командир полку, вимагає доповісти обстановку. І старший лейтенант Ст. Петельский доповідає, що перша контратака ворога відбито, але потрібні підкріплення, потрібна артилерія. Чому вона мовчить? Командир обіцяє підкріплення, артилерійського вогню, уточнює цілі і наказує: триматися!
Під час другої ворожої контратаки на плацдарм подзвонив командир дивізії генерал-майор А. Д. Румянцев.
— Як обстановка?— запитав він і зажадав до телефону командира батальйону. Але комбат підійти до апарата в цей час не міг, він керував боєм, батальйон бився з наседающим ворогом. Кожна хвилина була на рахунку. І тоді доповів обстановку комдивові молодший сержант Н. Буланов.
Протягом всього бою Буланов був на своєму посту. Його провід був єдиним нервом, по якому йшло керівництво боєм. І ось, у самий відповідальний момент, цей єдиний нерв десь обірвався.
Відразу обпекло, мов вогнем, все тіло. Миттєво наповнився водою і стали важкі, як гирі, чоботи. Липло до тіла мокра обмундирування. То в одному, то в іншому місці вибухали на річці снаряди, піднімаючи фонтанами крижані стовпи. А зв’язківець, вибиваючись із сил, з одним кінцем обірваного кабелю в руці, плив через річку. Його весь час зносило хвилею, тягнуло вниз але течією. Але знову випливав, повільно і вперто йшов до мети. Легкий у звичайних умовах телефонний кабель зараз здавався важким буксировочним канатом.
Ще кілька метрів… І Микола побачив перед собою інший кінець дроту. З’єднати їх не коштувало великої праці. Але все це доводилося робити в крижаній воді. Не слухалися, не згиналися від холоду жорсткі пальці, і здавалося, що не вистачить сил, щоб зв’язати вузол перебитий кабель. І в той момент, коли, напружуючи сили, він з’єднував кінці кабелю, пролунав оглушливий вибух. Буланова накрило сильною хвилею, і він став занурюватися у воду.
Отямився молодший сержант на березі ріки, куди його доставили бійці 1-го батальйону, переправлявшиеся на плацдарм. Немов дерев’яної була голова. Заклало вуха, відчувався специфічний присмак крові в роті. Сильно нудило. «Значить, контузило,— подумав Микола.— Ну що ж, легко відбувся, могло бути і гірше»,— уклав він і тут же згадав про зв’язок.
— Чи є зв’язок?— запитав підійшов сержанта.
— Є!—відповів той.— Ти, хлопець, молодець!
На інший день через Дністер була наведена переправа та за пий кинулися частини дивізії на плацдарм. А ще через дві години вони пішли в рішучий наступ, збили фашистів з займаних ними рубежів і організували успішне переслідування відступаючого противника. За форсування Дністра дивізія була нагороджена орденом Червоного Прапора.
Слідом за передовими батальйонами полку йшли, не відстаючи від них, полкові зв’язківці. Крокував з ними і Микола Буланов. Нерідко згадував він Північно-Західний фронт, свого першого командира роти старшого лейтенанта Давыдока Михайла Івановича. Він був його наставником і вчителем, допоміг йому полюбити професію зв’язківця. «Зв’язок — це нерви,— казав Давыдок.— Без них не може існувати жоден організм».
…Стояла зима. Морози сковували все живе. Пересуватися доводилося по пояс в снігу. Десантники наступали. А за ними під ураганним артилерійським мінометним вогнем треба було тягнути телефонний кабель. Потрібна була зв’язок.
Особлива увага зверталася на дотримання маскування. Все було яскраво-біле на безкрайніх застиглих болотах і річках: сніг, чагарники, люди в білих маскувальних халатах, знаряддя і машини, пофарбовані в білий колір. Лише телефонний провід був чорним, і його доводилося закопувати глибоко в сніг.
…А через кілька годин в дощову весняну ніч знову довелося йти на лінію, і Микола, притискаючись до землі, де повзком, де на четвереньках пробирався по імлистої степу, не випускаючи з рук шорсткий провід. Ще крок в вогкої, виючої темряві, і… провід повисає в повітрі. Пальці намацали кінець дроту, загострений, з крихітними задирками, які утворюються на металі після зламу. А де ж інший кінець дроту? І тут починається пекло. Навпомацки повзе в темряві. Б’є холодний дощ. Набрякли чоботи. Він весь у липкому чорноземі. Холонуть руки. Знову мокрий бур’ян, колючки, він лається, але вперто повзе, намагаючись виявити інший кінець дроту. Невже його скинуло повітряною хвилею? Підсвічуючи ліхтариком, він добрів до воронки, повернувся назад… і раптом ногою зачепив кабель. Тут і був розрив. Наосліп з’єднав кінці дроту, обмотав ізоляційною стрічкою, спробував на розрив, переконавшись, що зроблено все міцно, повернувся на командний пункт.
Так більше 2 років і пройшов з боями по фронтових дорогах з котушкою за плечима і телефонним апаратом у руках Микола Буланов. І не просто йшов, а тягнув за собою телефонний дріт, давав зв’язок. Зв’язок… Вона потрібна була штабам і командирам, розвідникам і операторам, артилерії та авіації. Вона потрібна була усім, хто наближав перемогу над ворогом.