Далеко прокотилася добра слава про Погоди Шмыреве. Після того як у місті Сураже був розгромлений ворожий гарнізон, фашисти занепокоїлися і прислали туди посилений каральний загін. Німецький офіцер наказав зігнати на майдан усіх жителів міста. Багнетами та прикладами німці зганяли людей.
— Ви вбивці! — заявив німецький офіцер, тикаючи пальцем в зігнаних. — Ви знищили наш гарнізон. Хто був головним?
Наївним був цей щегольски одягнений офіцер. Нетямущим. Сміялися над ним в душі люди і мовчали.
— Вішати буду!.. Де головний?..
— Нема його тут, — відповіли люди. — В лісі він.
— У лісі?.. В якому?
— А хто його знає, лісів у нас багато. І тут, за річкою, і під Вітебськом, і під Оршею, і під Мінськом. Звідки, з якої діброви приводив своїх людей осіб, не знаємо. Багато у нас дібров.
— Мовчати! — репетує розлючений офіцер.
А староста — фашистський прихвостень — крутиться навколо того гітлерівського офіцера:
— Я всю правду скажу панові офіцеру: людина із діброви — це батько Минай.
Почервонів, витріщив очі, затремтів у дикій злобі гітлерівський офіцер:
— Минай?.. Знову Минай?!. Хіба його ще не спіймали?.. Зловити і повісити!..
Багато було лютої злості, та толку-то від неї було мало. Невловимі були партизани. В одному місці осявають нічне небо підпалені ними ворожі бензохранилища, в іншому людина з діброви зі своїми хлопцями пускає під укіс ешелон з боєприпасами і технікою, в третьому — мінами підриває танки, зупиняє обози, забирає зерно, худобу, відібраний гітлерівськими головорізами у справжніх господарів землі радянської.
Розвісили німецькі військові власті наказ: живого чи мертвого доставити Минаю в суразький гарнізон, за голову його нагорода — двадцять п’ять тисяч марок!
Час минав. Пожовтів той наказ під сонцем на парканах, на клаптики изорвался на дорогах під ногами пішоходів, а Минаю ні живого, ні мертвого не доставили в Суражів. Ніхто не ловив Минаю. Не знаємо, — говорили люди. А хлопці його в той час німецького генерала і двох офіцерів пов’язаних в штаб притягли.
І ще більше листівок-обіцялок з’явилося на парканах, на стінах будинків навколишніх селищ: Хто зловить батьку Минаю і приведе живого — того п’ять гектарів землі; хто вб’є Минаю — тому два гектари землі.
Читали ці листівки люди, пересмеивались, перемигивались, говорили:
— Самих вас, злидні, сира земля візьме. Смоли ви гарячої нап’ється, а не крові батька Минаю!
Але боротьба ставала все напруженішою, дедалі запеклішими. Осінь струсила з дерев листя. Здалеку стали видні в оголеною діброві та землянка, і віз, і людина. Влітку годувала діброва, а тепер ягоди обсипалися, згнили і грибів прийшов кінець. Чим прогодуватися? Принесли сільські жителі короваї хліба, сухарі; привезли в мішках жито. Радий командир, ради його хлопці. Хоч і не надовго цього вистачить, а все-таки радість.
— А ти чому такий нудний? — запитує Минай у партизана, що тільки що повернувся з Суража.
Зітхає партизан, мовчить, а в очах — туга смертна.
— Що сталося?.. Кажи!
— Тяжка новину, батьку. Дітей твоїх німці взяли заручниками.
Насупився, спохмурнів батько Минай, низько опустив посивілу голову.
— І меншого взяли? — ледве чутно спитав він. — І Ведмедика?
Згорбився, скам’янів партизан. Важко йому говорити.
— І Ведмедика. Всіх забрали. І твою сестру Ганну теж. Всіх. Оголошення поразвешали: якщо Минай з’явиться до німецьким властям дітей відпустимо, а якщо не з’явиться — всі вони будуть розстріляні.
Шапки зняли лісові солдати, мовчки стояли, оточивши свого командира, а потім заявили в один голос:
— Смерть за смерть! Дітей твоїх підемо виручати, батьку! Веди нас!..
В глибокому роздумі сидів рішучий і мужній чоловік з діброви. Дітки мої, — думав він у той гіркий час, — дітки мої дорогі, рідні. Якщо б ви були вже дорослими, то зрозуміли б мене.
Я віддав би своє життя за всіх вас і за кожного окремо… Але сотні життів довірені мені, не можу я приректи їх на муки, страждання. Що ж робити?.. В бій рвуться мої партизани, готові голови скласти за вас. Але як же я поведу їх під дула фашистських кулеметів і гармат, під гусениці танків? Перестріляють всіх в кінець. Не вибачать мені цього їх діти, матері і дружини.
Болісною була для комбрига ніч роздуми. Як живі вставали перед ним його діти. Вздремнет на хвилинку, а йому голоси дітей звучать: Бятя, спаси нас, відомсти фашистам!
І Минай мстився. Він йшов у вогонь і в пекло, за нього стріляли, але кулі вже не брали його в гніві своєму він став залізним.
Дуже важкою була для бригади настала зима. Загони були відрізані від населених пунктів, хліба не було. Харчувалися розпареного житом, добували їжу бойовими вилазками. Але після цього залишався на снігу слід, по якому могли наскочити карателі.
Одного разу так і сталося: на землянку, в якій знаходився Минай Пилипович і три його товариша, напали близько двохсот карателів. Зав’язався бій. До самого вечора відстрілювалися партизани, відступаючи по сніговим заметам в глибину лісу, в гущавину.
Ось вже убитий вірний друг старого Минаю Полубінський, а потім і дружина його; ось упав на закривавлений сніг хоробрий партизан Кудельский.
— Лови Минаю!.. Бери живцем!.. кричав начальник поліції.
Але батько Минай влучним пострілом звалив його в сніг, автоматною чергою зрізав ще кількох поліцаїв. Поодинці відбивається герой від наседающих карателів. Один диск для автомата залишився у нього. То дуб могутній його затулить, то смолистий стовбур сосни від куль вбереже. Все далі й далі в гущавину, в болото відступає він, відстрілюючись. Вже смеркло і не видно ворогам, звідки стріляє цей страшний партизан. Моторошно стає карателям.
— Це диявол, а не людина! — кричать карателі. — Він у болото нас заманює! Втопити хоче!..
А Минай — з стежки на стежку, від куща до куща… Проковтнула його темінь у глушині. Заплутав він свій слід.
Вже два дні нічого не їв він. Знесилів. Сів на купину під березою. Напитися б соку солодкого! Але не відтанула ще не набралася соку біла береза. І ковтає сніг людина.
Встав на ноги не слухаються, він гойдається на втомлених ногах. А треба йти, треба вибратися звідси. Вовки виють, відчувши запах людської крові на побоїще. Тільки волков не побоюється він, а двоногих звірів — фашистів, які завтра можуть прийти сюди і прочесати ліс.
І пішов старий Минай, пересилюючи втому і голод.
У ту ж ніч повідала йому столітня мати про дітей, про муки своїх:
— І мене допитували, били… Нету, сынок, твоїх діток… Застрелили їх люті вороги… А маленький Ведмедик так, напевно, і не розумів, що з ними з усіма хочуть зробити ці звірюки. Він все говорив старших: Чого ви плачете? Ось прийде тятька з лісу і всіх фашистів перестріляє.
Тоді ж, коли гітлерівські нелюди розстріляли дітей Минаю, білоруський поет Аркадій Кулешов написав свою знамениту Баладу про чотирьох заручників.