Результати «діяльності» оперативних груп і эйнзатцкоманд СД на Сході виражаються страшними, приголомшливими цифрами, хоча справа це важко піддається обліку. Близько 2 мільйонів закатованих і знищених євреїв, сотні тисяч винищених представників радянської інтелігенції, комуністів, партійних працівників, партизанів і різних «підозрілих» осіб — такий підсумок їх «діяльності» в «цивільному» секторі.
А як йде справа в «військовому» секторі? Скільки військовополонених було «відібрано» і знищено оперативними групами і эйнзатцкомандами? Скільки винищив вермахт «своїми силами»?
На нараді 5 грудня 1941 року в Берліні між начальником АВА генералом Рейнеке і начальником гестапо Р. Мюллером останній оголосив кілька важливих цифр, що належать до «відбору», проведеним эйнзатцкомандами протягом трьох з половиною місяців (починаючи з 17 липня 1941 року — дати видання «Оперативного наказу № 8»).
За даними Мюллера, эйнзатцкоманды «відібрали» в цілому «всього» 22 тисячі радянських полонених, з яких ліквідували 16 тисяч осіб.
Важко припустити, щоб ці названі у конфіденційній бесіді між Мюллером і Рейнеке цифри—22 тисячі «відібраних» і 16 тисяч знищених — охоплювали на 5 грудня 1941 року всіх знищених радянських полонених на тих територіях, де діяли эйнзатцкоманды.
По всій імовірності, дані ці ставилися до осіб, «відібраним» в таборах для полонених, розташованих на території рейху. Вельми сумнівно, щоб вони охоплювали польське «генерал-губернаторство» і «имперскиенкомиссариаты» на Сході і вже тим більше тилові райони діючих військ. Не підлягає сумніву, що кількість полонених, знищених протягом цього часу в результаті діяльності эйнзатцкоманд, в кілька разів вище тих цифр, які навів Мюллер.
Діяльність оперативних груп і эйнзатцкоманд — це одна з найбільш огидних сторінок в історії злочинів, скоєних гітлерівською Німеччиною в період другої світової війни.
У співробітників эйнзатцкоманд було лише одне завдання: знищувати певні категорії цивільного населення, «виловлювати» і винищувати певні категорії військовополонених, приймати від вермахту полонених з метою катувати і вбивати їх.
Опускаючи цей останній аспект діяльності эйнзатцкоманд, де роль їх виглядає більш або менш пасивною (бо эйнзатцкоманды виступають тут виключно в якості найманого ката вермахту), ми повинні поставити питання: як виглядає вермахт у світлі своєї власної «активної» діяльності?
«Не можу уявити собі, щоб якийсь армійський офіцер, добре знає місію і значення эйнзатцкоманд, міг співпрацювати з ними якимось чином…» — бундючно стверджував колишній начальник генерального штабу генерал-полковник Гальдер, виступаючи в якості свідка на процесі у справі гітлерівського фельдмаршала Лееба та інших.
Начальник АВА генерал Рейнеке після війни стверджував, що він знав по «загальним розмов» про наявне прагнення «вирішити» російських комісарів, але щодо «відібраних» він чув — і «Кейтель завжди підтверджував це», — що вони «використовуються самими різними способами».
Своєму шефові вторив і підполковник Крафт з Управління у справах військовополонених, який також після війни — «припускав», що при відборі «політично небажаних» мова йшла лише про «…виключення їх впливу на інших полонених».
Він стверджував далі, що з принципових причин АВА було проти практики «відбору». Правда, передача радянських військовополонених СД за проступки, не підлягали покаранню у дисциплінарному порядку, мала місце, але, на думку Крафта, це були лише «…репресалії за таке ж звернення (!) з німецькими полоненими», і, незважаючи на всі старання АВА, подібного стану речей не вдалося змінити до самого кінця війни.
Гальдеру, який «обурювався» діяльністю оперативних груп, эйнзатцкоманд і зондеркоманд, «засуджуючи» її, вторили і інші офіцери вермахту. Усі вони намагалися обілити себе твердженням, що вермахт нічого не знав про подібної діяльності оперативних груп і эйнзатцкоманд і не співпрацював з ними, а якби знав, то не зазнав би її.
Виключаючи з нашого розгляду діяльність эйнзатц-команд щодо цивільного населення не входить в рамки даної работы3, ми стверджуємо, що злочини эйнзатцкоманд щодо радянських військових комісарів і інших «небажаних» виявилися б неможливими без активної участі армії: без такого «співробітництва» не можна було б проводити «відбори», «чищення» і страти.
Про це свідчать директиви ОКВ і ОКХ. Це підтверджується також наказами окремих армійських командирів. Це доводиться і «оперативними наказами» їх спільників з СД, про що говорилося вище
Основним доказом в цьому питанні є угода Вагнер—Гейдріх, розроблене в ОКХ і у формі наказу передане у війська 28 квітня 1941 року. А адже Вагнер був генерал-квартирмейстером ОКХ, його безпосереднім начальником був Гальдер, який «нічого не знав» про діяльність оперативних груп СД і тому «засуджував» її… після програної війни.
Однак на нараді Рейнеке і Мюллера 5 грудня 1941 року останній інформував начальника АВА про 22 тисячах «відібраних» і 16 тисяч знищених «небажаних».
Хіба не ясно, що «опікун полонених» Рейнеке цілком віддавав собі звіт в тому, яка доля чекала ці 22 тисячі чоловік, не кажучи вже про 16 тисяч просто винищених? Спроба ж Крафта зобразити «передачу полонених в руки СД» як якусь «репрессалию» не витримує критики при зіставленні її з тим фактом, що і угода Вагнер — Гейдріх, укладена в квітні 1941 року, і «наказ про комісарів» від 8 травня того ж року, що передбачала, зокрема, участь СД у «відборі» комісарів, були видані ще до початку військових дій, коли взагалі не існувало ніяких приводів для «репресій».
Подальшими доказами того, що командування вермахту співпрацювала з оперативними групами і инспирировало їх злочину, служать накази ОКХ (генерала Вагнера) від 24 липня та 5 жовтня 1941 року, «Розпорядження про комісарів» ОКВ, «Оперативні накази» 8, 9 і 14 Гейдріха і, нарешті, організація інституту зв’язкових начальника поліції безпеки при начальниках військовополонених» у військовому окрузі і в «генерал-губернаторстві».
Направляючи эйнзатцкоманды на територію їх майбутньої діяльності», РСХА передало їм тільки дислокацію шталагов (у I військовому окрузі і «генерал-губернаторстві»), оскільки сама ще не знала розміщення дулагов в оперативних районах діючої армії. А щоб підлеглі не залишалися в невіданні», воно відіслало командирів окремих эйнзатцкоманд безпосередньо до управління генерал-квартирмейстера ОКХ, повідомивши їм номер телефону спеціальної армійської зв’язку та прізвище офіцера (Ганна-757, капітан Зонн), де давалася інформація з цього питання.
Про спільні дії вермахту з апаратом безпеки (в оперативних районах ОКХ і на території, підконтрольній ОКВ) свідчать численні накази і донесення. Так, 17 жовтня 1941 року командиру эйнзатцкоманды 10-6 Перстереру було наказано надалі підкорятися наказам начальника тилу 11-ї армії, що він не забарився зробити.
Командир эйнзатцкоманды 4-6, яка входила до складу оперативної групи «Ц» (17-я армія), Вальтер Хенш показав на процесі у справі фельдмаршала Лееба та інших, що існувало тісне співробітництво між його эйнзатцкомандой і польовими і місцевими комендатурами вермахту на тилових територіях цієї армії: армія посилала в эйнзатцкоманду своїх офіцерів зв’язку, проводилися спільні наради з командуванням армії, узгоджувалися питання екзекуцій і т. д.
«Неможливо уявити собі, — під присягою стверджував Хенш, — щоб будь-яке явище, що стосується діяльності эйнзатцкоманды, не було відомо відповідним військовим властям, щоб будь-яка дія не було обговорено разом з ними або було виконано без погодження з ними».