4 липня 1944 надійшов наказ з штабу фронту: Кубанського кавалерійському корпусу, наступати в напрямку Полонечка — Столовичи і оволодіти містом Барановичі.
Вранці кінно-механізована група перейшла в наступ. Противник люто пручався, але козаки спочатку потіснили його, а потім і відкинули до селищ Юревичи, Полонечка. Величезну допомогу надала наступаючим авіація 16-ї повітряної армії. Над позиціями гітлерівців постійно висіли наші штурмовики, охоронювані винищувачами.
На наступний день артилерія, а за нею і штурмова авіація обрушили на ворога потужний удар. Кавалерія і танки знову рвонувся вперед, обходячи Барановичі з північно-заходу.
Недалеко від села Колдычево до Плієву під’їхав підполковник Шакін. Його взмыленный кінь важко поводив боками, з запиленого особі Івана Івановича котилися каламутні струмки поту.
— Товариш генерал, за селом у лісі концтабір! — видавив він.
— Людей звільнили? — підвівся на стремені Ісса Олександрович.
Шакін зняв пілотку, витер рукавом гімнастерки лоб.
— Нікого звільняти. Всі мертві. Гори трупів. Військовополонені та сім’ї партизанів.
В очах підполковника стояли сльози.
Плієв довго мовчав, дивлячись кудись у простір. Потім похитав головою, немов відганяючи погане бачення, і, хлестнув коня, помчав у бік передових частин.
Страшна звістка облетіла всі полки. Немов підхльоснула вона втомлених бійців. З новою силою накинулися вони на ворога.
Пройдено 10, 20 важких кілометрів. Оседлана дорога Барановичі — Новогрудок, а передовий загін 95-ї танкової бригади вийшов на північні підступи Барановичів.
І раптом — немов удар грому: убитий командир 10-ї кавалерійської дивізії полковник Михайло Семенович Поприкайло. Ісса Олександрович знімає кашкета, притискає до обличчя, немов ховається від гіркої звістки. Ще одна смерть. Загинув хоробрий командир — людина великого розуму, тонкої душі!..
Барановичі поруч. Плієв розглядає в бінокль передмістя міста.
— Товаришу командувач, термінова телеграма Рокоссовського.
У телеграмі говорилося не вплутуватися в бій в Барановичах, а переслідувати противника і звільнити місто Слонім.
Слонім так Слонім. Даєш і його!..
Петляє дорога лісом. Вийде на галявину, то пірне в чагарник, то простягнеться по краю болота. Глухо шумить ліс. Головний загін капітана Р. П. Романюка рухається обережно в напрямку села Поленичица. Зрідка брязкали стремена, всхрапывают коні. Раптом капітан, натягнувши повід, завмирає на місці. Попереду чується шум мотора. Мить — і густий підлісок приховує і людей, і коней.
— Кулемети до бою! — передається по ланцюгу тиха команда.
Машина наближається. Вона на мушці десятків стволів. Романюк повертає голову:
— Не стріляти! Брати живцем!
Він повзе до узбіччя дороги і несподівано схоплюється: — Товаришу генерал, хіба так можна! Трохи біда не трапилася! Адже могли і пальнути!
Плієв вилазить з «віліса», скептично дивиться в обличчя командира ескадрону, переводить погляд на Золоту Зірку Героя:
— Повільно йдеш, Романюк.
Розгортає карту, обводить олівцем ділянка: — Передайте командира полку: в 20.00 бути тут. Німців немає. Я перевірив.
В кінці дня війська кінно-механізованої групи з трьох боків атакували Слонім. Місто, що знаходиться на перехресті залізниці та шосейних доріг, прикритий річками Кулі і Ісса, був перетворений противником в сильний вузол опору. Взяти його вдалося лише після жорстоких боїв. Гітлерівці не тільки оборонялися, але й переходили в контратаки.
Ще диміли руїни міста, а війська кінно-механізованої групи вже мчали далі на південний захід. Виснажений супротивник майже не чинив опору. Козаки Кубанського корпусу вийшли в район Лисково, а танкісти генерала Б. С. Бахарова захопили Ружани і Клепичи.