Майже у всіх арміях антигітлерівської коаліції воювали тисячі жінок. Протягом війни гітлерівці зробили багато злочинів та щодо захоплених в полон жінок-військовослужбовців.
Тисячі радянських лікарів, медичних сестер і санітарок загинули від рук гітлерівських катів, неодноразово стаючи перед цим жертвами насильства і знущання. Така ж доля спіткала і польських санітарок — учасниць Варшавського повстання, а також медичний персонал руху Опору багатьох країн.
Стаття 3 Женевської конвенції 1929 року говорить:
«Військовополонені мають право на повагу до їх особистості і честі. Жінкам слід ставитися з усім належним їх підлозі повагою…»
Міжнародне право захищало, таким чином, жінку-полоненого подвійно: і як полоненого, і як жінку.
Але ось кілька прикладів з військової практики гітлерівців у 1939-1945 роках:
28 травня 1942 року в рибальському селищі Маяк під Керчю гітлерівці вбили дівчину у військовій формі, коли вона почала чинити опір захопленню в полон.
У таборі для радянських полонених у фортеці Демблін жінок-полонених під загрозою застосування зброї примушували роздягатися догола, а потім спускали на них величезних дресированих собак, які рвали і душили нещасних бранців.
Ст. Шварте заявляв, що до категорій «небажаних» радянських військовополонених, приречених гітлерівцями на смерть ще до здійснення агресії, разом з комуністами, євреями, комісарами і т. д. були віднесені також жінки-солдати.
Відповідає затвердження Шварте істини? Дійсно вермахт доручив, як і в інших випадках з «небажаними», брудну роботу по ліквідації беззбройних полонених-жінок своїм вірним союзникам з СД?
Відповідь на ці питання дає наказ начальника поліції безпеки і СД, підписаний замещавшим Кальтенбрунпера шефом гестапо Генріхом Мюллером. Наказ цей, виданий 11 квітня 1944 року і має назву «Про поводження з російськими жінками-військовополоненими» («Behandlung Kriegsgefangener russischer Frauen»), був направлений всім органам державної поліції і начальникам поліції безпеки і СД. У ньому відтворювалося розпорядження Управління у справах військовополонених при ОКВ:
«Розпорядженням від 6 березня 1944 року ОКВ (Управління у справах військовополонених, загальний відділ № 836/44) установило наступне:
По мірі надсилання російських полонених-жінок з оперативних районів в табори слід, як це має місце у відношенні всіх нових радянських полонених з цих районів, звернутися у відповідний компетентний орган гестапо на предмет проведення поліцейсько-політичної перевірки.
Оскільки щодо вивезених з даного оперативного району жінок-полонених взагалі є зауваження військово-поліцейського характеру, то, як правило, політико-поліцейське слідство доведе, що ці жінки є політично ненадійними.
Такі жінки та інші політичні неблагонадійні радянські полонені повинні бути звільнені з полону і передані поліції безпеки. Якщо ж у виняткових випадках політико-поліцейська перевірка не виявить нічого обтяжливої, то таких жінок слід звільнити з полону і направити в розпорядження відповідного управління праці».
Мюллер супроводив наказ ОКВ наступної виконавчої клаузулою»:
«Відібраних російських жінок належить передати нормальним порядком у найближчий концтабір. Про відборах слід негайно і систематично доносити у відповідності з відомими «Оперативними наказами № 8 і 9».
Категоричні і абсолютно недвозначні накази
ОКВ всім підпорядкованим органам (мабуть, мова тут йде про «начальниках військовополонених» у військових округах і про комендантах таборів для військовополонених), передача жінок в руки поліції безпеки і СД, ув’язнення в концентраційних таборів, дії в рамках злочинних «Оперативних наказів № 8 і 9» — все це, безсумнівно, вказує на те, що радянська жінка у військовому обмундируванні, що потрапила у гітлерівський полон, негайно включалася в категорію «небажаних» і обрекалась на знищення.
Мотив цього злочинного заходу — хоча він відкрито і не приводиться у гітлерівських документах — нам зовсім ясний: жінка, що бореться в рядах регулярної армії, є, як стверджують автори наказу ОКВ, «політично неблагонадійною».
Отже, з точки зору гітлерівців, вона відноситься до розряду найбільш небезпечних ідеологічних противників рейху, з якими (як, втім, і з іншими «небажаними») можна впоратися тільки шляхом фізичного знищення.
На деякі роздуми наводить пізня дата (1944 рік) видання цього наказу. Однак Шварте категорично стверджує, що усний наказ з цього питання був відданий ще напередодні зрадницького нападу гітлерівської Німеччини на Радянський Союз. А не було ще до 1944 року видано іншого такого письмового наказу?
Які причини або погляди, що викликали появу цього особливо ганебного і мерзенного, та до того ж ще письмового наказу, який закликав до вбивства жінок-солдатів на такому пізньому етапі війни? Відповідь на це питання до виявлення нових матеріалів і встановлення нових фактів залишається неясним.
Повне зрівняння в правах, а крім того, повагу і певні привілеї, якими оточує жінку сучасне цивілізоване суспільство, безперечно, слід віднести до чудових рис людського прогресу і культури. Те, що здійснювала СД разом з вермахтом щодо жінок-військовополонених, було явним нехтуванням міжнародного права і поверненням до часів варварства.