«У приміщеннях, призначених нормально для 200 осіб, «жило» в середньому по 300-400 полонених. Підлога — кам’яний. Матраци кишіли клопами. Приміщення ці ніколи не опалювалися, навіть взимку.
Харчування складалося з рідкого, брудного, з піском «супу» з гнилою і смердючої капусти. Миски, з яких їли цей суп, використовувалися також для миття і відправлення природних потреб, оскільки після важкої та виснажливої роботи полонені вже не мали сил піднятися зі свого ложа.
Полонених будили в 3 години ночі. Під час роботи їх били гумовими кийками. Робота на підприємствах Круппа була небезпечною і потребувала великої уваги, що при повному виснаженні полонених було явно неможливо.
Щодня відбувалися нещасні випадки. При поверненні з роботи частина полонених везли на візках або несли на руках їхні товариші. Щодня прямо на своїх матрацах вмирало по 2-4 людини. Їх трупи лежали іноді по декілька днів, поки не починали розкладатися, і лише тоді товариші закопували їх де попало».
Д-р Головицкий, який був єдиним лікарем цих змучених людей, незважаючи на всі свої спроби полегшити становище полонених і протести проти такого стану речей не може вказати жодного випадку, щоб зовсім виснажених людей звільнили з роботи хоча б на день.
Незважаючи на втручання д-ра Маня (німецького лікаря фірми «Крупп»), якому був підпорядкований д-р Головицкий, їм не вдалося домогтися від Круппа, ні від вермахту поліпшення поводження з полоненими або хоча б посилення харчування.
Деяким доповненням до цих показань є службова записка, складена службовцям контори паровозобудівного заводу Круппа в Ессені якимсь Зэлингом і доповнена його начальником Тейле, — про нараді у відділенні Німецького трудового фронту (ДАФ) 20 лютого 1942 року з питання харчування 25 радянських військовополонених, виділених для роботи в цеху будівництва котлів того ж заводу.
З цієї записки видно, що між 4-5 годинами ранку, перед виходом на роботу, вони отримували 300 грамів хліба, чого повинно було вистачити» їм до кінця роботи, тобто до 6 годин вечора.
Коли Тейле втрутився і підняв питання про це голодному «пайку», якийсь д-р Леман з Ессена кинув репліку, що «російських військовополонених не слід привчати до західноєвропейського харчування». Оскільки голодні і виснажені полонені не виконували денного виробничого завдання, згаданий Зэлинг виділив цим людям, за наказом свого шефа Тейле, додатково порцію молочного супу з кухні району Вейдкамп. Ця міра викликала негайну реакцію з боку відділення ДАФ, яке скасувало подальшу видачу такого супу (його встигли видати лише один раз).
Представник ДАФ на цій нараді якийсь Пріор в дуже різкій формі звинуватив Зэлинга в тому, що той «заступився за більшовиків», і послався при цьому на відомі розпорядження уряду третього рейху
Ось репліка Зэлинга, що міститься в його службовій записці:
«Я особливо старався тоді роз’яснити Пріору, що російські військовополонені були виділені в якості робочої сили, а не як більшовики. Люди ці зголодніли і не були в змозі виконувати у нас важкі роботи по будівництву котлів, на які вони призначені.
Хворі люди є для нас баластом, а не допомогою у виробництві. Р-н Пріор зауважив на це, що якщо не годиться для цього один, то знайдеться інший, а більшовики — це люди без душі.
Якщо їх вимре навіть сто тисяч, то взамін ми отримаємо інші сотні тисяч. На моє зауваження, що при такій плинності ми не досягнемо мети, а головне — не забезпечимо локомотивами німецькі залізниці, які наполягають на скороченні строків поставок, р-н Пріор відповів: постачання — це справа другорядна».
Мабуть, важко більш ясно представити цілі німецької політики винищення військовополонених. Винищення було головною метою, а виснажливий, рабська праця — лише додатковим фактором знищення поряд з голодом та катуваннями.
З приводу Ессенського табору слід також зауважити, що як Зэлинг, так і його начальник Тейле у своєму звіті для фірми «Крупп» підкреслюють: намагаючись виділити для полонених додаткову порцію супу, вони діяли лише в цілях підвищення продуктивності праці полонених. Інший мотивування від них не можна було й очікувати.