Життя козака-емігранта у Франції | Історичний документ

В даний час у Франції взагалі великий попит на робітників, і отримати роботу не важко, бо тій безробіття та застою якими стоять інші країни, тут немає, і тисячі росіян, поляків, чехів все новими і новими партіями їдуть сюди. В місцевих газетах такого, наприклад, промислового центру, як Ліон, всюди друкуються численні оголошення про наймання робітників усіх видів і ремесел і просто робітників. Краще інших платять на заводі Рено (Париж, автомобілі), де плата починається не нижче 22 франків на день, але, зрозуміло, мало не вся ця сума йде на нагальну життя одинака робочого внаслідок столичної дорожнечу. У провінції платять менше, але і життя тут багато дешевше. Особливо добре платять р. Кнютанж, в Ельзасі, але у мене там немає знайомих, так тому я залишаюся на заводі Крезо.

Опишу свої нові переживання, благо за цей час я встиг пройти кой-який стаж.

Мастильником і стрілочником я був всього тиждень. Потім випадково потрапив на виплавку сталі (випадок тут справжнє Його Величність!), і я швидко став підвищуватися заробітної плати на 15, 16, 17 і 18 франків на день. А тепер, працюючи на лиття сталі, я, через три тижні після прибуття на завод, отримую 19 франків.

Але ж лиття сталі це не робота, це — сам пекло!.. Уяви, милий: стою я в спеціальному сейфі костюмі, в Довгих, до плечей, азбестових рукавичках, і на відстані від мене, з величезною, з кімнату, бочищи скажено шипить нестерпно палюча і сліпуча струмінь сталі. Кипить, гуде, палить і брызжется міріадами іскор, уколами своїми пропалюють «згорає костюм».

З боків, ззаду, зверху носяться і гарчать потужні крани, лебідки, переносячи укладаючи близько велетенські розпечені плити і болванки. Жар нестерпний, але навіть його забуваєш з-за більш грізної небезпеки. Навкруги гуркіт маневрують складів, приголомшливі удари молота, вереск пив і зубил, завивання сирен, брязкіт і дзвін. Я ще тоді працював в міцних солдатських черевиках (купив), але краплі сталі, потрапляючи на ноги, миттєво пронизували шкіру чобота, а під нею починали тліти шкарпетки. Ось і треш нога об ногу, намагаючись загасити «внутрішній» пожежа, але не смієш залишити рукоятки важеля, що регулює лиття.

Довелося мені, щоб не спалити зовсім ні волосся, ні ніг, купити мерзотну каскетку (шапочку) і ще більш мерзенні, дубинные «сабо». Ось вже справді преподлое пристосування для катування власних ніг!.. Купив я і став носити ці колода-черевики (вісім з половиною франків) і відчував себе в них не те як кінь з шпатом, не то як корова в лакованих жіночих туфлях. Бідні мої ноги відчайдушно волали усіма своїми прежестокими мозолями на підйомі, і я ходив, спотикаючись, падаючи і проклинаючи і французів, і окаянні «сабо», і нескінченні свої удари, і люті мозолі. А тут тобі щохвилини з усіх сторін: «Увага! Gardervous!» Сахаєшся, ковыляешь, і де вже тут роздумувати про своїх вопящих мозолях, коли загрожує зовсім зле.

Як раз на днях поряд зі мною працював нещасний француз, молодий і звичний. Треба було йому зняти з тільки що налитої форми ванну — «panier», і він став своєю ногою, взутою в «сабо», на край форми. Та тільки від жару поквапився, а нога і сковзни і ухні в біле кипіння і поринь до коліна!.. Хоч він у ту ж мить витягнув ногу, але вона вже вся горіла до живота, і з неї падали клапті шкіри, шматки горілого м’яса, згустки засмаженою крові. У-хх!

Нещасний навіть не кричав, а тільки тяжко віддувався. Нога його загинула, і її йому відріжуть, тому що залишилася всього лише кістка.

Життя козака емігранта у Франції | Історичний документ

Чи доводиться працювати в тій же гігантської бочці, вже через годину після виливки, коли вона, підла, вся ще сичить і куриться. Шлак хоч і застиг, але ще м’який. Ось вскочиш у таку пекло, даси десять ударів мотикою по цегляній пробці, яку треба вибити, так і вискочиш зовсім ошалілий, не взвидя світла і залитий потом.

французи, чорти, сміються, підморгують: «Л fait chard?» (Жарко?)

— Не настільки «chard», — відповідаю, — як те, що «dans се ventre l’air est bien gate» (в цьому череві повітря здорово зіпсований).

Регочуть, черномазые, кажуть, що дотепне порівняння. А тут тобі не до порівняння, але подика, вибивай цю підлу пробку, яка брызжется іскрами і палючими осколками, а подається лише після 70-100 ударів.

Або теж недавнє випробування: стою біля лиття, але в іншій ролі, і ось переді мною француз лізе до самої струмені киплячої сталі взяти «пробу». Для цього є спеціальний чавунний жбан, в два пуди вагою, а коли в нього налита сталь, то потягне і всі чотири. І ось француз зрушує кепку нижче, лізе впритул до пекельному фонтану і підставляє жбан. А потім обережно, щоб не розлити з нього, піднімає всю цю дьяволову чашу і, вже не звертаючи уваги на жар, а лише крекчучи і згинаючись, швидко несе в бік.

Хоч я душевно і підготувався, але як подали мені команду «Allez!» (Йди!), я відчув, що справа не в простому виконанні завдання. Бачу, здогадуюся, що всі французишки насторожено дивляться, як-де впорається з важкою роботою російський інтелігент, — благо і не всі робітники, навіть старі і звичні, справляються з нею. Та і саме-то «Allez!» буквально циркове: «А ну-ка, покажи свій номер!»

Тут мене виручає тільки самолюбство. Хоч немає ні вправності, ні тим більше звичного сили, але я лізу з думкою, що невже ж я не впораюся з тим, що так чи інакше виконав переді мною француз?.. І, слава тобі, Господи, справляюся, виношу так і не проливаю. Очевидно — добре, тому що французи схвально посміхаються, скалять зуби — і тут же з люб’язністю: «Esttil lourd?» (Важко?).

— Lourd! Lourd! Йолоп ви отакі! — кричу я їм і виразно по-російськи додаю: — По три таких вогневих фонтану вам кожному нижче попереку!..

— Que c’est que се? (Що?) — перепитують.

І я вже благодушно, відпочиваючи, сиплю їм, не пояснюючи зацікавив їх круглого російського слова.

Шеф безумовно задоволений мною і днями бовкнув мені: «Л faut (потрібно), щоб ви пройшли через всі роботи, як я, щоб стати шефом».

Очевидно, він вважав захопити мене гранично бажаною мрією. От би я, після всіх тих положень, які колись обіймав, розмріявся б на схилі років досягти чарівного поста — шефа на заводі. А шеф на заводі той же, що у нас фельдфебель у роті. Я йому буквально відповів:

«Merci-c! Зворушений!..»

Як я тобі писав, при тій скромній життя, яку я тут веду, я витрачаю не більше 6 франків в день на їжу і квартиру, і я виразно сподіваюся дещо тут зібрати і підробити. Прикро лише, що доводиться витрачатися на взуття, бо «сабо» все ж швидко зношується, і взагалі одяг буквально горить. Ну, так адже без витрат неможливо.

Завод Крезо повний, маса росіян, і нові партії з Сербії направляються вже не до нас, а в Північну Францію. За загальним відгуками, відкрилася в Белграді друге вербовочное бюро діє багато акуратніше та дбайливіше, ніж «Технопомощь» генерала Потоцького.

Ну, поки що досить. Будь здоровий.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь