На неділю запланували заготівлю дров. Це була ретельно розроблена «військова операція». Рівно о 6 годині їх підняли по тривозі. Через три хвилини курсантські роти були побудовані на плацу. Генерал прийняв рапорти від командирів батальйонів.
Потім вирушили снідати. Курсанти щулилися. Було холодно. Ранковий сивий мороз продирався крізь шинель, забирався під бавовняну гімнастерку. Черевики з обмотками теж не рятували від морозу. Дуже хотілося опустити вушанку, але наказу не було.
Після сніданку подали промерзлі, вкриті інеєм вантажівки, і роти відправили в ліс.
Першими вступили у справу підривники, і серед них був Мері. Треба було на кожній сосні так підв’язати заряд вибухівки, щоб, спрацювавши, вона зрізала стовбур чистенько під самий корінь.
Кожен отримав по заряду, коротким запальному шнуру, коробку з сірниками.
— Все виконувати строго по команді, — давав останні настанови командир батальйону.
— На мою свистка підв’язувати, по свистку підпалювати, по свистку відходити в укриття… Не встиг запалити — все одно відходь. Потім будемо розмовляти!
Командир батальйону зробив паузу, обвів усіх пильним поглядом і запитав:
— Зрозуміло?
— Так точно, товаришу майор!
— По місцях!
Курсанти, грузнучи в снігу по коліно, кинулися до своїх деревах. Бігти по снігу було важко, тому біля своєї сосни Арнольд опустився на коліна, важко дихаючи. Він скинув рукавиці і точно по свистку командира став прив’язувати заряд. Другий свисток.
Сірник з бікфордовим шнуром разом, коробок в правій руці. Чирк! Щоб тебе! Зламалася сірник. Швидко дістати іншу! Спокійно. Не хвилюватися. Арнольд озирнувся: праворуч і ліворуч вже диміли короткі шнури. Чирк! Знову зламалася! А ззаду, за спиною, вже заливався свисток командира батальйону.
Арнольд сіпнувся, щоб відбігти назад, в укриття. І тут же пекучий сором вогнем пройшовся по його тілу. Тільки на мить уявив, як він, Герой Радянського Союзу, буде пояснювати, виправдовуючись, що у нього сірники ламалися. Ех, краще вже померти!
Померти?! Навіщо? Арнольд швидко оглядівся по сторонах. Ага! Ззаду буквально в десяти метрах лежала кряжістая сосна. Своїм комлем вона може надійно його прикрити. Це ближче, ніж бігти в укриття… А за спиною чулися тривожні свистки командира батальйону.
Звідкись узялося спокій. Пальці перестали мерзнути, знайшли гнучкість і впевненість. «Раз, два…» подумки вважав Арнольд, намагаючись не чути лунали за спиною свистків. Десь у підсвідомості вже билася думка про те, що неприємної розмови з командиром батальйону не уникнути.
Бікфордів шнур задимівся, для вірності Арнольд роздмухав його, дбайливо опустив… Тепер за рятівну сосну! Два стрибки — і він зарився носом в сухий, колючий морозний сніг. І тільки він встиг це зробити, як ліворуч, праворуч почали рватися заряди, з шумом лягали могутні сосни. Настала тиша. Арнольд лежав, припорошений снігом, не піднімаючи голови. Він чекав свого вибуху і, нарешті, гримнув вибух, ламаючи гілки, дерево впало його. До нього підбігли курсанти.
Живий?
Арнольд мовчки рукавицями збивав сніг з шинелі. Підійшов командир батальйону:
— За невиконання наказу три доби арешту!
— Є, троє діб, товаришу майор!
І ось тепер він стояв перед генералом. Начальник училища запитав:
— Це дійсно було так, як ти розповів?
— Я сказав правду, товаришу генерал!
Помовчавши, начальник училища допитливо, з цікавістю глянув на Арнольда:
— Ти діяв правильно. Погодившись з обстановкою… Творчо! А ось відсидіти… — він не докінчив. — Гаразд, іди, придумаємо що-небудь…
Про цю історію Арнольд згадав рівно через рік, у лютому сорок третього, під Великими Луками. Частини Естонського стрілецького корпусу, які прибули на Північно-Західний фронт у грудні минулого року, вели запеклі бої за цей старовинний російський місто. Капітан Арнольд Мері, заступник начальника політвідділу корпусу по комсомолу, весь час був у полках.