Загибель бронепоїзда “Пермський робочий” | Історичний документ

На 17 березня готувалося велике наступ під Лычково. Польову артилерію нарешті забезпечили достатньою кількістю снарядів. На прихованих позиціях причаїлися гвардійські міномети — знамениті «катюші». Підтягнули до передової до двох батальйонів піхоти в маскувальних халатах.

В 10 ранку почалася загальна артпідготовка. На цей раз у ній брали участь не тільки знаряддя бронепоїздів, але і польова артилерія, і гвардійські міномети. Вперше ми побачили «катюші» в дії.

Але й ворог був хитрий. Мабуть, передчуваючи наступ, німці ще до артпідготовки відтягнули свої вогневі засоби в глиб оборони, а коли наші батареї перенесли вогонь в глибину, німці знову висунулися вперед. Тому, як тільки в атаку на висоту пішли піхотинці, вони були зустрінуті всією потужністю вогню. Вперше на цій ділянці гітлерівці застосували вогнемети.

І атака захлинулася. Вдруге піднялися поріділі ряди — і знову були зустрінуті вогнеметами. При всьому героїзм бійців оволодіти висотою в цей день так і не вдалося.

Знову з передовою стали надходити поранені і обгорілі солдати. Почалися втрати і на бронепоїзді «Пермський робочий». Був смертельно поранений помічник машиніста Микола Москвін. Важка міна розірвалася на протилежній від вогню противника стороні. Броні міни не завдавали ніякої шкоди. А ось тут осколок влетів начебто з «безпечної» сторони і через відкрите віконце влучив прямо в скроню Москвіна.

Бронепоїзди аж до темряви продовжували посилений обстріл нововиявлених вогневих точок противника.

Активно діяла авіація німців. Вона щодня кружляла над Любницей, над придатними до неї ешелонами. Правда, станція була досить сильно укріплена зенітними засобами, які змушували літаки вести майже бесприцельную бомбардування з великої висоти.

І ось настав трагічний день— 18 березня.

Вранці, як і в попередні дні, виїхали на передову. Ясний, сонячний день. Вже починало трохи підтавати. Ніщо, здавалося, не віщувало біди. Відкрилася звичайна, не дуже інтенсивна перестрілка, яка годиннику до десяти і зовсім стихла. Розрахунки «Пермського робочого» висипали назовні. Грілися під ласкавим березневим сонечком на дахах бронеплощадок, на насипу. На місці залишався тільки розрахунок зенітної гармати — вона стояла на тендері бронепаровоза.

Неподалік, в насипу полотна, знаходився командний пункт піхотного полку, з яким ми взаємодіяли. Командири в цей час обговорювали становище: що робити, як вибивати німців з висоти.

І раптом пролунав протяжний крик:

— По-озду-ух!

На бронепоїзд буквально звалилася валет ворожих літаків. Почалася сильна бомбардування. Бійці кинулися до люків, поспішно займали бойові місця. Зенітна гармата, якою командував А. В. Косигін, вже вела вогонь.

Але сили були надто нерівними. Одночасно з бомбардуванням літаки вели вогонь з бортових гармат і кулеметів, намагаючись догодити передусім за бронепаровозу і зенитному знаряддю.

Коли літаки вийшли з першого заходу, з’ясувалося, що розрахунок зенітки повністю виведений з ладу. Убитих, правда, не було, але все важко поранені. Другий захід знову був націлений на бронепаровоз, який буквально зрешетили снарядами і осколками.

Загинули машиніст Н. В. Максимових і кочегар А. В. Багать. Паровоз був охоплений пором, з пробоїн у тендері била вода. На другий бронеплощадке, якою командував лейтенант Н. В. Купрін, пошкодило орудийную вежу. Як раз в цей момент у знаряддя стояв навідник Володимир Маклаков.

Загибель бронепоїзда Пермський робочий | Історичний документ

Осколок бомби влучив йому в поперек, і він вже мертвим повалився на гармату. Я був кулеметником і стояв біля входу в башту — сильно контузило і мене. На командному пункті піхотного полку важко поранило командира дивізіону капітана Євсєєва.

Багато років тому мені в руки потрапило останній лист Володі Маклакова, написане ним додому, в Перм, 5 березня, тобто за два тижні до загибелі:

«Привіт, мама і Маруся…

Пройшло вже три місяці, як я розлучився з вами, а ще скільки таких місяців попереду, дуже важко сказати. Буду жити надією, що все-таки побачимось. Мама, про моє здоров’я дуже не турбуйся, на мій вік вистачить. Головне, сама не болів і бережи своє здоров’я, за водою сама не ходи, забороняю. Трохи про себе: посилено вивчаю військову техніку. Готуюся зустрітися незабаром з ворогом, брати участь безпосередньо у звільнення радянської землі від нього.

Проїжджаючи по звільненим районам і містам, як-то: Клин, Калінін та інші, бачачи всі руйнування, які заподіяв ворог, закипає серце від обурення. На папері все не розкажеш. Посилаю лист з делегацією, яка приїхала на фронт.

Поки що до побачення…

Місто Валдай.

Ваш Ст. Маклаков».

А слідом за листом прийшла похоронка дружині Володі — К. Н. Маклаковой:

«Ваш чоловік Маклаков Володимир Михайлович 18 березня 1942 року о 13.30 годині героїчно загинув у боротьбі з німецькими окупантами і похований роз’їзд Быльчино Калінінської залізниці — біля залізничного полотна братська могила.

За командира дивізіону старший лейтенант Решетніков, Комісар дивізіону старший політрук Скрипченко, Ад’ютант старший лейтенант Перунів».

Не один і не два таких сповіщення пішли в Перм — десять чоловік загинуло при тій бомбардування, багато було поранених. Не тільки у нас, але і в стрілецькому полку.

З основної бази терміново викликали звичайний, «чорний», як ми його називали, паровоз. До вечора бронепоїзд евакуювали в Быльчино.

Прямих попадань в бронепоїзд не було, бронеплощадки постраждали незначно, але бронепаровоз вимагав ґрунтовного ремонту — в ньому нарахували 38 пробоїн.

На другий день бійці копали скорботну могилу — братську, одну на всіх. На третій день поховали своїх бойових товаришів. Святою клятвою поклялися помститися ворогові.

А командування вирішувало — що робити з бронепоїздом далі. Пропонувалося кілька варіантів. Врешті-решт вирішили всю команду разом з бронепоїздом відправити в тил, в Ярославль.

В самому кінці березня дивізіону вийшов з Быльчино і через кілька днів був уже далеко від фронту. Зупинилися на роз’їзді Подобино, кілометрах у двох-трьох від міста Бежецка. Було видно, як над містом розсіювався дим, крізь який просвічували сполохи вогню. Місто тільки що бомбили.

Стояв ранній ранок.

І раптом ненависне — «повітря!».

Прямо в лоб ешелону виринув одиночний літак і почав розстрілювати в упор. Потім посипалися бомби. Гармати ледве встигли зробити пострілу по-іншому, відкрив вогонь і тут же захлинувся зенітний кулемет. Але все це тривало миті. Вздовж ешелону рвалися бомби. Від теплушек полетіли дошки. Розвернуло вагон-кухню. Один кухар — Олександр Ломов — убитий, інший важко контужений. Літак, відбомбившись, полетів.

Горіли вагони, искорежило і перекосило бронеплощадки, у зенітної установки лежав убитий кулеметник, поруч начальник боепитания старший лейтенант Гущин. Бронепаровоз передній парою коліс скинуло з рейок, бандаж першої осі лопнув, розкололися циліндри, з котла вибуховою хвилею зірвало броню. На першому шляху горіли платформи з тюками пресованого сіна, що прямували на фронт.

«Чорний» паровоз вже розтягав вагони. Вогню не дали поширитися — наспіли інші паровози, гарячі платформи з сіном просто скидали під укіс, а потім гасили.

Ось якою була ця трагедія, яка почалася під Лычково і закінчилася далеко в тилу, майже за 300 кілометрів від лінії фронту.

У Ярославлі авторитетна комісія визначила, що відновлювати бронепоїзд після подобинской бомбардування — собі дорожче: простіше побудувати новий.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь