Через станицю йшли війська. З гуркотом котилися по вулиці важкі міномети, повзли тягачі, через силу волочачи далекобійні гармати.
— Газі, буде важкий і небезпечний бій, а ти був поранений, — обережно заговорив командир ескадрону. — Тобі доведеться перечекати тут.
— Поки живий, не залишуся.
Робити нічого. Старого посадили в обозную бричку.
Їхали майже всю ніч. Бричку трясло. Вона стрибала по вибоїнах і купинах. Тряска колючим болем віддавалася в израненном тілі Газі Омарова. Знову піднялася температура.
Рано вранці почався бій.
Возій раптом круто осадив коней.
— Гей! Що ти? Навіщо зупинився?
— Літаки! — закричав возій.
— Ну і що ж? Навіщо повертаєш? Давай жени. Все вперед, а ти назад? Рак ти, ось хто, — лаяв Газі возія. — Гони, гони!
Старий дістав з-під сіна рушницю, вставив обойму. З боку Дону наростав гул літаків.
— Гей, возій, літаки наші чи Гітлера?
— Фашистські.
— Говори правильно, а то можу своїх поранити. — Газі влаштувався зручніше і почав стріляти вгору, по «мессершмиттам».
Лавина настають покотилася по льоду Дону. Гітлерівці, вибиті з Батайська, безладно задкували до околиць Ростова. По них били гармати, міномети, кулемети. Разом з усіма наступаючими насідав на гітлерівців і Дагестанський ескадрон.
Переможний наступ, вже видимий, відчутний розгром супротивника — це радує. Але не відчував повноти радості Газі. Он воно, прапор ескадрону. Багаттям горить воно над головами вершників. А не він, Газі, тримає його держак. Інший тримає.
Але і він, Газі, настає!
— Давай, давай! — кричить він возчику. — Ворота Кавказу беремо!
Фашисти відкочувалися до Таганрогу.
Під Таганрогом застрягли. І надовго. Ворог тут міцно зміцнився.
З півдня проти позицій противника окопалася 416-я дивізія генерала Сызранова. Вона довго готувалася до прориву оборони. А щоб прорвати, треба добре вивчити її систему. Розвідники надійні — бійці Дагестанського добровольчого ескадрону. Не проходило доби, щоб хтось з них не повертався з рекогносцировки з потрібними відомостями.
Він, Газі, і даргинец Газі-Магомед, доброволець з аулу Леваши, отримали завдання добути мови.
І здобули, тільки не одного, а вісім.
Повзли повільно, обережно. Так тихо, мабуть, і кішка не підкрадеться. Благо, що та ніч була темною.
Німецький вартовий шарпнувся і кинув рушницю, коли в трьох світах від нього виросли розвідники. Він стрибнув в траншею і побіг до бліндажу. Розвідники увірвалися в бліндаж разом з ним.
— Руки вгору! — крикнули разом Газі і Газі-Магомед.
Очманілий від страху вартовий, старий сивовусий з гранатою над головою і ще один боєць з гранатою — це було так несподівано, що німці підняли руки. Газі кивнув головою в бік дверей:
— Кидай зброю і виходь по одному.
— Кинули, стали виходити. Проходячи повз Газі та його гранати, піднімали руки ще вище.
Йшов Газі і думав: нехай посивіла голова, нехай, але він ще може служити народу. І радів Газі: до Терека фашисти дійшли, а ось тепер Газі взяв їх за комір.
Здали вісьмох гітлерівців у штаб і отримали подяку. Газі вперше відчув, що він теж переможець. За чотири мови на розвідника — це не так уже й погано!
Бої за Таганрог виявилися не менш важкими, ніж за Ростов. Бійці 416-ї дивізії метр за метром відбивали у ворога підступи до міста. У вогні та диму, з опаленою, помертвевшей землі повзли вони до стін Таганрога. Спешенные эскадронцы були попереду. Час тривало нестерпно довго.
Повз, стріляв і Газі. І якщо він скрикував: «Ех, правильно!» — це означало, що одним гитлеровцем стало менше.
Эскадронцы увірвалися в місто.
А потім — мітинг. Дивізія нагороджена орденом Суворова їй присвоєно найменування Таганрозької.
Великою людською радістю билося серце Газі. Орден на прапорі — це і його заслуга.