З життя фронтового кореспондента | Історичний документ

Святковий стіл. Його накрили в найбільшій землянці. В перший раз за всю війну я опинився серед друзів. Ігор Чекін читав застільну оду, в ній «дісталося» все на світі.

— Оди читати все одно що дрова рубати, — сказав Ігор, витираючи рясний піт на лобі. — Тепер можна і чайком побалуватися. Давай махно: ти мені пряники і карамель, а я тобі свою порцію оковитої.

Від почуття причетності до дружної фронтовий сім’ї стало радісно, але радість, напевно, потрібна теж в міру. Коли її надто багато, стає лячно від того, що все це рано чи пізно можна втратити.

— Ігор, — запитав я, — скільки разів можна виходити сухим з води?

Це питання Чекін спочатку пропустив мимо вух, потім сполошився:

— Не примхою, не городи дурниць!

Слово «нісенітниця» зачепило за живе.

Спалахом блискавки промайнув у голові весь сорок другий рік. І зовсім недоречно в хвилину урочистості пригадалися напасті, які траплялися і, напевно, будуть ще не раз траплятимуться у фронтових газетярів. Я нікому і ніколи про свої напасті не говорив, а тут без кінця ставив Ігорю питання:

— Скільки разів можна виходити сухим з води?

І після кожного питання викладав історію за історією. І кожна, як скалка, застрявала в голові.

Вже краще б не повторював Ігор:

— Не примхою, не городи дурниць!

…Зима сорок другого. Я шукав попутників у полк, але не знайшов. Сказали: «Дорога туди пряма, накатана. Нещодавно по ній відправився обоз. Крокуй. Не заблукаєш».

Пройшов, мабуть, півдорозі, коли побачив неймовірне: коней в упряжці немає, вози розграбовані. Людей теж немає, ні живих, ні мертвих, сніг кругом червоний-червоний.

Цілком очевидно, що обоз напоровся па німецьку засідку, але мені-то що робити? Йти вперед або назад— одна доля, нс уникнути зустрічі з ворогом. Гранати в руки і вперед! Як ніяк — там передова, бійці в образу не дадуть…

…Було саме початок літа сорок другого, дурманили голову запахи болотних трав. Заявився я до стрільцям у землянку-хатинку, а в тих очі на лоб.

— Якою дорогою йшов?

— Дивне питання. Дорога одна, по краєчку болота.

— Сучий ти син! З цієї доріжки німці тільки що потягли нашого зв’язкового…

…Це відбувалося восени. Командир батальйону зустрів привітно, дуже, мовляв, до речі прийшов кореспондент. «Збираюся в роти. Дорогу туди не встигли вимостити. Не біда: з купини на купину — і на місці!»

Йшли ланцюжком. Болото суцільно перемолочено снарядами і мінами. Ні одного деревця, ні одного кусточка, навіть чахлого.

Болотна твань ні з того ні з сього зметнулася великим фонтаном в небо.

«Лягай! — комбат наказав, плюхаясь в твань. — Засікли сволоти: гарчить по-ослиному шестиствольний міномет». Комбат, прислухаючись до свисту хв, шепотів: «Переліт! Переліт!»

Зв’язковий і санітар, крокували в центрі ланцюжка, не подавали голосу, лежали, уткнувшись обличчям в бруд, розпластавши руки.

Комбат випустив міцне слівце, зло сплюнув:

«Скільки воюю, а такого ще не знав. Перша міна — і пряме попадання! Дві похоронки доведеться сьогодні оформляти. А ми з тобою, кореспондент, везучі. Врятувало нас мертве простір».

З життя фронтового кореспондента | Історичний документ

…Це було зовсім недавно. Комісар 26-ї бригади сказав: «Будуть цікаві справи. Потерпи».

Вештався біля землянок штабу годину, другу. Йде зв’язковий, вигляд у нього непоказний: заросло щетиною, очі червоні, червоні. Питаю: «Ти далеко, хлопець? Відповідає: «В свій батальйон, куди ж ще?» Попросився з ним. Він відповів сонно, байдуже: «Валяй!»

В лісі вздовж добре протоптаною доріжки сліди недавнього бою. То тут, то там валяються розбиті німці, трофеї.

На пагорбі біля самого вуха просвистіла куля. Подумав, що привиділося, а слідом: «жик, жик, жик!» Зв’язковий лежить на пузі, повзе, як жаба по льоду, не попередив, що пагорб тримають під прицілом ворожі снайпери: вони загнали в лощину не один десяток наших солдатів.

У лощині безпечніше: куля снайпера не дістане. Але ось загули мотори танків в близькому лісі. Ворог розлютився, рвуться снаряди, в лощині, міни, шрапнель над головою, валяться дерева, ось таким, напевно, і буває справжнісіньке пекло.

Все дуже просто! Мить, і настане вічна тиша. І в цю мить повертається тверезий розум: шукай, шукай вихід, не скреби руками землю, не гризи душу. Поряд утворилася глибока воронка. Негайно в укриття! Чув, що двічі бомба і снаряд в одну точку не потрапляють.

Врятувала та воронка. Врятувала від ворожих снарядів, врятувала від гусениць наших танків, рванувшихся в атаку.

Смерч, ураган відкотився на захід, а я йшов слідом за ним збирати свіжий матеріал. В землянці, залишеною ворогом, застав хлопців, зняв їх на пам’ять, докладно розпитав, як протікала атака. Пішов, сказавши звичне: «Ні пуху вам, ні пера». Не встиг відійти кілька сот метрів, як за спиною пролунав вибух. Озирнувся: від тієї землянки, де я тільки що був, не залишилося й сліду. Прошепотів: «Вічна вам пам’ять, хлопці!»

На лісовій дорозі зустрів кухаря, везе в упряжці похідну кухню. Подумав: раз є щі, значить, не за горами і бійці.

Тихо, ніби й немає війни. І раптом перед очима полум’я. Кілька митей опісля побачив: кінь вбита, з котла вириваються гарячі струмки, шкварчить під ними сніг. Кухар тримає рукою клаптик рукава шинелі на лівому плечі. Він ніяк не зрозуміє, що його власна рука відлетіла кудись убік, шепоче:

— А щі, борщі! Пропадуть ж вони! Хлопці який день без гарячого.

Спробував його перев’язати, а він у відповідь сказав зло, навіть люто:

— Не чіпай.

Порадив:

— Крокуй, хлопець, по стежці, недалеко намет, на ній червоний хрест. Обійдуться хлопці і без щів. Я їм скажу, що вини твоєї в тому пет.

Послухався на цей раз чоловік. Міцніше затиснув джгута правою долонею свіжу рану, зціпив зуби, йшов, не хитаючись, до санітарів.

В роті моє повідомлення коментували дуже коротко:

— Мати чесна! Не везе!..

Ніч у бліндажі пройшла спокійно. На світанку німці почали лупити по бліндажу, сооруженному власними руками, прямою наводкою. Накати витримували, а земля ходила ходуном. При кожному вибуху іскри сипалися з очей, голова тупела, як після удару обухом по черепу. Той, хто намагався виходити на повітря, тут же падав від кулі снайпера. Люди сиділи в цій пастці до настання ночі. І, здається, зареклися на все життя не користуватися лігвом, покинутим ворогом…

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: