Для мене, студентки 2-го курсу Ленінградського університету, не складало труднощів вирішити, чим я буду займатися під час війни. Самий потрібний жіноча праця — це турбота про поранених.
При університеті Василеостровским відділенням РОКК були організовані дворічні (прискорені) курси медичних сестер. Практично всі студентки-комсомолки пішли на ці курси. Готували нас дуже грунтовно. Досвідчені лікарі -хірурги, терапевти, фармакологи проводили з нами теоретичні та практичні заняття на базі лікарень, а потім військових госпіталів, розгорнутих в Ленінграді. Ми були присутні на операції, накладали пов’язки, чергували в палатах, виконували призначення лікарів, вчилися робити ін’єкції і інші процедури. З великою увагою і захопленням опановували премудрості сестринського праці.
Нелегко було вчитися на курсах і одночасно нести нічні чергування, але ми розуміли, що повинні стати медичними сестрами. Пізніше це допомогло нам подолати голод, страх, невпевненість у своїх силах. 27 листопада 1941 р. я стала медичною сестрою евакогоспіталю N 1116 фронтового евакопункту N 50. Потрапила у відділення фізіотерапії. Кваліфікованим колективом керувала начальник відділення лікар Л. М. Межеровская. Багато чому мене навчили сестри Прокоф’єва, Севастьянова. Поки було електрика, мені довіряли роботу з переносною апаратурою біля ліжок лежачих поранених і хворих. Ще в школі я любила розділ фізики «Електрика», сама могла полагодити розетку або вилку.
В кабінеті у нас був свій майстер-електрик, колишній матрос крейсера «Аврора» Д. І. Ващук — він повинен був утримувати в порядку апаратуру.
У грудні перестала надходити електроенергія. Фізіотерапевтичне відділення закрилося. Я перейшла працювати палатної сестри. Добре пам’ятаю своє перше враження від дісталася мені палати. Велика навчальна аудиторія Індустріального інституту, темна, з замерзлими вікнами і інеєм на стінах. Підлогу від стіни з грифельною дошкою сходами піднімається вгору. На цих щаблях встановлено 40 ліжок. Пічок-«буржуйок» ні — жахливий холод. На столі чадить єдина каганець.
Чергування мені ніхто не передавав. Працювала тут медсестра чи то захворіла, то померла від голоду. З чого почати? Вирішила виміряти температуру всім. Наявність хворого визначалося по слабкому пару від дихання, що проходить крізь матрац, яким він був укритий. Коли спробувала просунути під матрац руку з градусником, заперечили і зажадали швидше нагодувати сніданком. Їжу для хворих отримували в буфетах на відділенні. Кухня перебувала на території парку інституту. Поки була кінь, бідони з їжею розвозили на кухні по відділеннях. Потім коня з’їли, бідони тягали по снігу (носити не було сил). Отриману в буфеті їжу, сестра розкладала по мисках і котелкам під суворим контролем старости палати. До хворих вона доходила практично холодною.
А з яким трепетом і страхом доводилося нести по темному коридору 40 порцій хліба (шматочки з мікроскопічними додатками) на фанерному таці на витягнутих руках. Якщо спіткнешся? Але от мені вдалося домогтися встановлення в палаті двох пічок- «буржуйок». Тоді навколо них заворушилися ходячі хворі. Вони притаскивали дверцята від книжкових шаф, стільці та інші меблі. І вдень, і вночі не давали згаснути цим «джерелами тепла і життя. Звичайно, величезну аудиторію ці пічурки обігріти не могли. На них розігрівали їжу, кип’ятили чай.
Як потім з’ясувалося, моїми хворими були укладені з Біломорканалу. Їм пообіцяли, у разі чесної служби в армії, амністію. Ними поповнювали Ленінградський фронт. Ймовірно, і на Беломорканале годували їх впроголодь, і під Ленінград вони потрапили не на кращий пайок. Всі вони страждали аліментарної дистрофією, поранених у мене не було. У кожне чергування вмирали один – два людини. На їхнє місце надходили нові. Вмирали тихо, спокійно, як засипали. За весь час пам’ятаю тільки одного в агонії.
Про моїх хворих збереглися хороші спогади. Вони мене не ображали, при мені не лаялися. Як-то раз помітили, що на мені легкі шнуровані черевики, так змусили зігрівати ноги між матрацами. Я, звичайно, набралася вошей. Бувало, запекло сперечалися, хто після війни (у нашу перемогу вірили всі) запросить мене до себе в колгосп, радгосп, на пасіку, ніж буде пригощати.
Коли справа доходила до частування, то тут мої бідні і голодні хворі витончено фантазували: у хід йшли національні страви, пироги, смажені поросята, гори помідорів, кавунів і багато іншого. Найбільш пригнічують для мене були розмови про їжу. Я ж теж була голодна. Як відвернути від них? Тоді пробувала почитати хворим вголос Пушкіна «Пісня про віщого Олега» та ін. І це подіяло, багатьом було цікаво, а хто не хотів, той не слухав, але і розмови про їжу припинялися.
На моєму столі стояв аптечний шафка, але майже без ліків. Були тут склянку з градусником, грілка, мензурки, катетери. Не дивлячись на голод, деякі хворі страждали відсутністю апетиту. Вони не могли з’їсти те незначне, що належало. Про це я доповідала лікаря і вона прописувала таким хворим шлунковий сік. Якщо я давала його перед їжею одному, то того ж ревниво вимагали інші. Це спостерігалося при роздачі «ліків» — посилалися на головний біль, відсутність сну та інше. Ліків ж для них не було. Доводилося «лікувати» звичайною водою. Однак, виявлену увагу мало свою дію. На інший день такий хворий знову просив: «Сестричка, дай мені і сьогодні тих крапель, я добре спав».
До дня Червоної Армії 23 лютого всі комсомолки госпіталю взяли на себе зобов’язання випрати білизну хворих і вимити їх. При непрацюючому водопроводі зробити це було дуже важко. Але все ж ми одержали чисту білизну на всіх і викуповували своїх хворих. Разом з санітаркою розтопили сніг у якихось чанах, каструлях і у великому кориті близько буржуйок, економно поливаючи з кухля, мили. Вони ж знайшли у себе бритвені прилади, поголилися, абияк один одного постригли. Старі раптом перетворилися, помолодшали.
У березні-квітні 1942 р. хворих розсортували на транспортабельних, перспективних до лікування на Великій землі, і нетранспортабельних, слабких, в основному, хворих на туберкульоз.
Їдучи на Велику землю, деякі просили мою адресу (ну як я могла відмовити’). Приходили листи-трикутнички з фронтів, на які потрапляли мої хворі після одужання.
У травні наш госпіталь розформували, і частина персоналу, і мене в тому числі, направили в евакогоспіталь N 2763. Він розміщувався в прекрасному приміщенні колишньої Військової академії зв’язку. Я повернулася в фізіотерапевтичне відділення (ФТО) до доктора Л. М. Межеровской. Дали електрику, і ми стали обладнати просторі ФТО з 2 і 4-камерними ваннами, установкою УВЧ, лампи солюкс і кварцовими, диатермиями, парафинолечением і масажем.
У нас у відділенні була сувора дисципліна. Кожен день призначався черговий по кабінету. Він приходив раніше інших, включав випрямляч (для перетворення змінного струму в постійний), перевіряв наявність стерильного матеріалу для перев’язок та ін. Щодня вели реєстрацію відвідуваності хворих і підтримували зв’язок з іншими відділеннями. Спостерігаючи за своїми хворими, раділи досягнутим успіхам. Особливо ефективно йшло загоєння ран при їх кварцовому опроміненні. Кварц допомагав при лікуванні бешихових запалень, а його сильні дози були ефективні в боротьбі з гангреною.
Л. М. Межеровская широко пропагувала методи фізіотерапевтичного лікування. Вона виступала на лікарсько-сестринських конференціях, щодня проводяться начмедом госпіталю Семеновим.
До нас на ФТО лікуватися приходили поранені і хворі з усіх відділень госпіталю. Через палатних медичних сестер ми стежили за відвідуваністю і прийомом призначаються хворим процедур. Всі ми були молоді. Велика частина медичних сестер прийшла зі студентських аудиторій, були і професійні сестри. Жили і працювали дружно, допомагали і підтримували, як могли, один одного. Незважаючи на великі навантаження, нам не чуже було все, що притаманне молодим — ми любили співати, танцювати, ходити в кіно, займатися спортом. Були і любов і розлука, виникали і міцні сімейні пари.
Після війни ми, студентки, повернулися в свої вузи. Ніхто з нас не став медиком, але свою військову молодість ми любимо і цінуємо. Дружба, пронесена через роки ленінградської блокади, скріплена вірою в перемогу, залишилася назавжди (Марія Миколаївна Тирса)