У бойових діях партизанського загону імені Щорса, активну участь брав юний розвідник Ваня Єгоров.
— Хомченовський — до Казарцеву! — крикнув вістун, влетів у землянку.
Коли заступник командира загону з розвідки Володимир Антонович Хомченовський увійшов до заступника комбрига з розвідки лейтенанту Казарцеву, то побачив, що в зборі всі розвідники, що прийшли з ним з ворожого тилу.
Тут був і загальний улюбленець партизан Ваня Єгоров. Йому ледь виповнилося п’ятнадцять.
Ваня прийшов з-за лінії фронту з групою нинішнього командира бригади «За Радянську Білорусію» капітана А. В. Петракова. Він був розвідником, і, судячи з усього, сміливим розвідником. На його грудях блистіла медаль «За відвагу».
Одного разу, в хвилину одкровення, Ваня розповів про себе товаришам. Його батьківщина — Смоленщина. Коли прийшли окупанти, в будинку Єгорових влаштувався німецький офіцер. Вибравши зручну хвилину, хлопчик поцупив у фашиста документи, парабелум і пішов з батьківського будинку.
Хлопчик пробрався через лінію фронту до своїх. Тут він зустрівся з розвідниками 29-ї армії і став їх вихованцем. Йому пошили форму. Хлопця намагалися берегти.
Але Ваня наполегливо просився на бойові завдання. Нарешті командир погодився. Одягнувшись під селянського хлопчика, Ваня бродив по дорогах, забитим гітлерівської солдатней і технікою. Він бував там, де дорослому з’явитися було навряд чи можливо. Здобуті ним відомості виявлялися корисними.
— Сідай, Володимир Антонович, — запропонував Казарцев. Ваня Єгоров посунувся, звільняючи місце Хомченовскому.
Казарцев розстелив карту на столі і, подивившись на Володимира Антоновича, запитав:
— Ти Бениславский залізничний міст через Дріссу добре знаєш?
— Як же! Бував там не раз.
— Так от, комбриг наказав підготувати операцію по його вибуху.
— Міцний горішок, — подумавши, спокійно відповів Хомченовський.
— Так. І все-таки треба спробувати…
Розвідники розуміли, що означає міст через Дріссу. Підірваний міст — залізниця завмре на всьому протязі, припиниться підвезення до лінії фронту. Всі цуги будуть забиті ешелонами. На станціях — пробки.
І за нею буде зручно наносити удари радянських бомбардувальників.
— Одним словом, спочатку розвідку, — продовжував Казарцев. — Перевірити зброю, спорядження. А зараз всім спати — виступимо на світанку…
Нарешті настала черга і Бениславского мосту! З навколишніх сіл гітлерівці ганяли населення на залізницю — приводили в порядок полотно, будували укріплення. Через них партизани і дізнавалися відомості про гарнізоні охоронців, їх чисельність, озброєння. Був у партизанів сімнадцятирічний зв’язковий Міша Урбан, який не раз ходив на міст, зірким поглядом виглядаючи все потрібне.
Радянська авіація не раз бомбила міст. Одного разу фугасна бомба розвернула полотно поруч з ним. У воронку, що утворилася з ходу влетів військовий ешелон. Але міст залишався целехоньким.
…Йшли розвідники цілий день. І ось з узлісся, виходить на крутий обривистий берег, побачили міст.
На підходах до мосту німці вирубали кущі.
Щоб підібратися ближче, розвідникам довелося повзти від узлісся по-пластунськи. Попереду Хомченовський і Казарцев, праворуч — Веселов. За ним Щуплецов, Єфімов і Ваня Єгоров, прикривали групу ззаду. Висока трава приховувала партизан. Повзли довго. Сонце пекло немилосердно, солоний піт їв очі.
До мосту залишалося метрів триста, коли раптом застрочив кулемет. Над головами партизан просвистіли кулі.
— Невже виявили? — прошепотів Казарцев.
— Не схоже, — відгукнувся Хомченовський. — Дивіться, часовий як ні в чому не бувало ходить, та й метушні не бачити.
І вірно: свинцева струмінь, збиваючи головки польових квітів, зрушилася вправо, потім вліво. Пострілявши ще трохи, кулемет замовк.
— Для профілактики шпарять, — усміхнувся Хомченовський. — На всякий випадок.
Знову почувся гудок. Склад заповз на міст. Тепер розвідники чітко бачили стояли на платформах накриті брезентом танки, автомашини. З вагонів висовувалися солдати, щось кричали, махали часовому пілотками. Незабаром пройшов ще один поїзд. За ним — ще. Склади йшли один за іншим: приблизно кожні тридцять-сорок хвилин Дріссу перетинав ешелон. І в кожному двадцять-тридцять вагонів. Партизани чітко уявили, яка армада ворожих військ, техніки рухається на Східний фронт. Залізниця, немов кровоносна артерія, живила гітлерівські армії.
Цю артерію треба перерубати…
Лежачи на животі, зрідка піднімаючи голову, Хомченовський нашвидкуруч накидав в блокноті план. Позначив дротяні загородження — їх було кілька рядів. Прокреслив ламані лінії траншей, в яких там і тут стирчали стволи кулеметів. Гуртками позначив дзоти.
На око визначив довжину мосту і ширину річки.
Тим часом інші розвідники спостерігали за охороною. Вартові мінялися кожні дві години. Відбувалася зміна і в дзотах.
Неподалік від насипу виднілося приземкувата будівля з вузькими вікнами-бійницями.
«Вартове приміщення», — визначив Хомченовський. Трохи осторонь стояв невеликий будинок з червоної цегли. З вікон долинали звуки губної гармошки.
«А це — казарма». — І він намалював на своєму плані ще один квадратик.
Увечері — розлучення караулів. Розвідники нарахували і в строю двадцять солдатів. Знаючи німецьку статут караульної служби, вони визначили приблизну кількість охоронців.
— Чоловік сімдесят, не менше, — підбив підсумок Казарцсв.
З настанням темряви фашисти почали пускати освітлювальні ракети, частіше і триваліше обстрілювати підступи до мосту.
Розвідники повернулися в ліс, відійшли глибше в гущавину.
— Все, що ми дізналися, треба перевірити, — сказав Казарцев. — Помилитися не можна. До того ж невідомо, що робиться по той бік насипу. Словом, робота чекає ще велика…
На інший день Хомченовський, прихопивши з собою Ваню Єгорова, відправився в сусіднє село.
Мало протоптана стежка привела до крайньої хатці. На призьбі сидів старий. Поруч нього, висолопивши язика, лежала кудлата собака.
— Здрастуйте, — сказав Хомченовський. — А що, господиня дому?
— Дуся! — замість відповіді крикнув старий. — Тут тебе питають.
На подвір’я вийшла молода жінка, запнута ситцевым, вигорілим на сонці хусткою. Побачивши Хомченовського, вона радісно посміхнулася.
— Проходьте, будь ласка.
Розвідники увійшли в хату.
— Ну як справи? — поцікавився Хомченовський.
— Наші справи відомі… — зітхнула Дуся. — Живемо, як на пороховій бочці.
— Німців на мосту багато? Не помічали?
— Точно не знаю, але думаю, близько сімдесяти буде, — відповіла Дуся. — Солдат не пускають нікуди. Аж надто міст вони стережуть…
— А ви у них буваєте?
— Буваю. Сьогодні як раз збираюся піти. Сіль вийшла. Кошик яєць та молока приготувала на обмін.
— От і добре, — зрадів Хомченовський. — Заодно візьміть з собою «племінника». — Він багатозначно подивився на Дусю, — Ванюша не завадить. Допоможе і вам, і справі. Добре придивіться, де кулемети, де гармати. Зможете?
— Чого ж не зможу! Все зроблю!
— Ну, Ваня, бувай! Дивися в обидва! Завтра прийду, — напучував Хомченовський Єгорова.
На інший день Володимир Антонович, на цей раз з Казарцевым, знову з’явився у селі. Казарцев намалював план, Дуся і Іван Єгоров вказали на ньому вогневі точки. Виявилося, що в кожному дзоті по два кулемети.
Тут Ваня, на подив розвідників, показав дві гільзи від снарядів.
— Ось, виміняв у німців, — сказав він з гордістю.
— Навіщо?
— Як — навіщо? Щоб дізнатися, якого калібру гармати…
Казарцев і Хомченовський перезирнулися. Ай да Ваня! В кмітливості йому не відмовиш.
Розвідники подивилися на денця гільз. Виявилися від 45-міліметрової гармати.
— Так скільки гармат? — уточнив Хомченовський.
— Дві, — відповів Ваня Єгоров.
— А де вони стоять?
— На висоті, за насипом.
— Молодець, Ванюша! — похвалив Казарцев юного розвідника. А той і Дуся викладали нові подробиці.
Виявляється, у напівпідвальному приміщенні під казармою — ціла фортеця, вікна закладені мішками з піском, встановлені кулемети.
— Ну, спасибі, Дуся. — Казарцев міцно потиснув підпільницю руку. — Від партизанів і від нашої армії спасибі!
Коли розвідники повернулися на базу, комбриг Петраков довго слухав Казарцева, зрідка ставив короткі уточнюючі питання.
— Ну що ж, — сказав він нарешті. — Мабуть, можна братися за справу.
Комбригу було ясно, що одного загону така операція не по плечу. Сили потрібні значні. І вони є.
Увечері 3 серпня 1942 року партизанські загони рушили до села Рудня, де було призначене місце збору, а потім — до Бениславскому мосту.
Загонам імені Щорса та імені Сергія відводилася особлива роль. Їх бійцям належало першими увірватися на залізничний міст і, пройшовши його, знищити гарнізон, розчистити шлях групи підривників. А це означало прийняти вогонь на себе.
…Величезний клуб диму, прорізаний багряними блискавками, зметнувся до неба. Здригнулася земля. А коли розвіявся дим, партизани побачили, що середня опора ніби зруйнована під корінь, ферми прольоту моста впали кінцями у воду. Навколо них вирувало і пінилася річка…
«Ось це перемога! Всі працювали чітко і добре. Всі завдання були виконані згідно з наміченою схемою», — підводячи підсумок операції, записав у той день в щоденник комбриг Петраков.
Двадцять одну добу діяла ця найважливіша залізнична магістраль».