Закінчивши школу медичних сестер в 1939 р., я почала працювати в лікарні імені Куйбишева. Добре пам’ятаю день початку війни — не було ні страху, ні паніки.
Відразу ж заходилися готувати лікарню для прийому поранених. Через кілька днів дівчат-сестер викликали у військкомат. Моїх подружок відправили на фронт, мене — на окопи на станції Стрільна. 11 жовтня 1941 р. призвали в армію і в званні молодшого сержанта відправили в госпіталь N 70 (пізніше він став номером 1448), що розміщувався в будівлі колишнього Пажеського корпусу.
Наш ЕГ був постійним об’єктом для обстрілів і бомбардувань. Кругом все свистіло і горіло. Надходило дуже багато тяжкопоранених. Я працювала в палаті на 100 осіб. Один термометр, освітлення — каганець. Чергування цілодобово. За кожним сигналом тривоги поранених (нижні кінцівки) виносили на носилках в бомбосховище. Персонал вдавався весь, не зважаючи, твоє чергування чи ні. Жили дуже дружно, допомагали один одному у всьому.
Крім медичної роботи, доводилося робити і багато іншого: гріли праски на буржуйках, прасували білизну — від вошей тільки тріск йшов, вимочували використані бинти, дезинфікували, гладили і знову пускали в справу.
За півроку працювали на лісозаготівлях на ст. Пері — вантажили колоди в пульмановские вагони. 16 виснажених дівчат хапалися за одну колоду, щоб підняти його у вагон.
Жили в бараках, спали на нарах. Йшли на навантаження вагонів у будь — який час доби і вдень, і вночі, і в заметіль і мороз. А мороз сягав 40С. Влітку працювали на городах сел. Ковалеве. З набряками на руках і ногах носили з річки воду для поливання. І як нам вдалося вижити — важко сказати.
Молодість, 125 грамом сухарів, раз в день юшка з «шрапнелі» (ячної крупи), настоянка з хвої. Про голод ніколи було думати: примудрялися цей мізерний пайок ділити на три порції. У всіх моїх ровесниць і людей старшого покоління було присутнє величезне почуття обов’язку, відповідальності, совісті, честі і патріотизму. Знали тільки одне слово: «Треба!»
На початку 1943 р. у наше відділення потрапив снаряд, вибило скла.
Бувало, що гріха таїти, тікали в самоволку на концерти. І яка радість — прорив, а потім повне зняття блокади! Загальне тріумфування на Палацовій площі! Всі обіймалися і цілувалися під акомпанемент незвичайного салюту!
У лютому 1944 р. мене і ще кількох медсестер відправили в ЕГ N 1851, що діяв у складі медичної служби 3-го Білоруського фронту. Після закінчення війни з Німеччиною — на 2 – й Далекосхідний фронт.
Демобилизовалась в жовтні 1945 р. за станом здоров’я з 3-ю групою інвалідності. Життя починалося з нуля. Отримала кімнату 8 кв. м. — порожні стіни, вікна без скла. Спати не на чому, сховатися — теж. І знову голод…
Влаштувалася на роботу у Військово-медичну академію. Через два роки пішла вчитися. Без відриву від виробництва закінчила середню школу, а в 1959 р. — 1-й Медичний інститут ім. акад. І. П. Павлова.
Багато хто з нас сім’ї так і не створили: наші хлопчики 1922-23 рр. народження майже всі загинули. Підтримувало свідомість те, що ми, медики, у всі часи були і будемо на передовій у боротьбі за торжество життя, завжди в тривозі за інших і з надією на краще! (Тетяна Олександрівна Костіна)
