Питання про історичну приналежність тієї чи іншої землі того чи іншого народу завжди складний і може бути болісно сприйнято. Хоча б тому, що території, які колись належали до одного народу, тепер з якихось причин належать іншій.
Іноді в історії це сприяло виникненню важких кровопролитних воєн. Наприклад, питання про Ельзасі і Лотарингії між Німеччиною та Францією, питання про Судетах між чехами і німцями. Один з найбільш складних і досі болючих питань про історичної приналежності Палестини між євреями і арабами.
І у кожного народу при цьому своя правда, яку він іноді готовий відстоювати силою. З цієї причини питання про історичну приналежність території потрібно торкатися обережно, вказуючи, що це не повинно бути приводом для загострення стосунків між народами.
Але якщо говорити про принцип питомість території для будь-якого народу, незалежно від її приналежності, то немає причин для взаємних претензій, оскільки досить часто народи проживають не там, де вони сформувалися в силу різних міграцій.
Якщо говорити взагалі про поняття питомість будь-яких територій, то потрібно чітко визначити, що під цим поняттям розуміється область, де народ сформувався, тобто де створюється його єдина національна ідентичність з єдиною мовою, самосвідомістю, культурою.
Таким чином, якщо говорити про це питання, то звичайно в основу треба покласти регіони, де історично сформувався російський народ і що розуміти під російським народом. Райони на сході Європи, де утворилося Давньоруська держава, звичайно, не було споконвічною землею слов’ян, оскільки вони сюди прийшли тільки в середині I тис. н. е.
Але якщо говорити про сформовану тут із східнослов’янських племен власне давньоруської народності, то її історичною територією можна вважати область Східної Європи від Ладозького озера на півночі до Чорного моря на півдні, і від Карпатських гір і р. Буг на заході до середньої течії Волги, Оки і Дону на сході. Звичайно, ці межі досить умовні.
Кожен з цих народів може претендувати на спільну історичну спадщину, але жодної – одноосібно. Ні росіяни, ні українці, ні білоруси не можуть стверджувати, що тільки вони є спадкоємцями або прямими нащадками давньоруської народності. І відповідно ніхто з них не може претендувати на всю колишню територію давньоруської народності. Коли відбувається її поділ, то у кожного з них з’являється новий «споконвічний» територіальний ареал.
І в результаті можна сказати, що споконвічним районом, в рамках якого сформувалася російська народність можна вважати територію, на якій у XV-XVII ст. виникає Російське держава. Остаточно цей процес завершується в період після Смутного часу, правління перших Романових. Таким чином, до споконвічних російських землях можна віднести, рухаючись з півночі на південь, область навколо Архангельська і з узбережжя Білого моря, землі Великого Новгорода від Ладозького озера на півночі до верхів’їв Волги на півдні, від Чудського озера і річки Наровы на заході до вятских лісів на сході.
Далі до цієї території на заході примикають Псковские землі вздовж річки Великої і річки Ловать. Ядром російської народності стають землі Смоленсько-Московської височини, розташованої у верхів’ях Волги і Дніпра, а також північної частини басейну Оки.
Ядром ми називаємо цю область тому, що саме звідси поширюються основні риси мови і культури, які стають спільними для російської народності в цілому і витісняють місцеві регіональні форми, хоча, звичайно, не повністю.
З півдня до цього регіону примикає Середньоросійська височина, яка розташована на південь від Оки. Також до споконвічних російських землях можна віднести територію на схід Середньоруської височини – Оксько-Донську рівнину, і захід від все тієї ж Середньоруської височини – Придніпровську низовину – землі на схід від Дніпра.
Це, звичайно, не зовсім співпадає з сучасними державними кордонами, які були досить динамічні в процесі історичного розвитку, але зовсім не є причиною для будь-яких територіальних претензій з чиєї-небудь сторони.
Якщо брати етнічну складову, то російська народність утворилася з тих, які проживали на цих територіях нащадків ільменських словен, кривичів, в’ятичів, радимичів, сіверян.
При цьому потрібно відзначити, що на цих же територіях проживали не тільки російські, але і фінно-угорські, наприклад, меря, мурома, мордва, а з XV століття і тюркські народності, але в основному вони були асимільовані росіянами, хоча цілком існують на околицях і за межами визначеного ареалу.
Саме на цих землях відбувається оформлення російської народності з загальним самосвідомістю і мовою (хоча і з певними діалектними формами мови і культурними особливостями). Саме з цього ареалу російська народність поширюється далі в східному напрямку аж до Тихого океану, перенісши туди свої основні риси.