Козацтво – особливе стан, положення якого визначалося двома чинниками. З одного боку, це було податна стан, одним із важливих занять якого було землеробство, що ставило його поруч з селянством. Однак був і інший фактор: козаки володіли набагато великими ділянками землі, не мали над собою поміщиків і несли військову службу, що в деякому сенсі наближало їх у функціональному сенсі до дворянства.
Документована історія козацтва починається з XIV ст. Але слід розуміти, що тоді козаки були явищем не російського, а татарського, ординського суспільства. Це були особисто вільні, але бідні люди, які об’єднувалися в летючі загони і промишляли військовими вилазками, нападами на купецькі обози і прикордонні міста. Вони не підпорядковувалися ніяким ханам і тому їх набіги часто були несподіванкою для росіян.
Відомий історик козацтва А. Л. Станіславський зазначав, що татарські козаки неодноразово нападали в XV — XVI ст. на Московську Русь, про що є згадки в літописах.
Потім на півдні Росії стали шукати укриття від переслідування селяни-холопи і селяни. В козачі загони їх приймали легко – козацьким отаманам не було діла ні до національності, ні до релігії бійців. Лише б вдача була і сила. Так поступово росіян і українців в козацьких загонах стало більше, ніж татар. Тоді-то і з’явився вираз «вольний козак» – по суті тавтологическое: «вільний вільний». Але, як висловився А. Л. Станіславський, що таке слово і повторити було приємно.
До речі, більша частина козацької термінології і досі має тюркські корені: «отаман», «осавул» тощо – все це спочатку татарські слова.
Надалі козаки осіли на землю, обзавелися сім’ями і господарством. Вільне життя змінилася державною службою. З супротивників царської влади вони перетворилися в головних її захисників. Вони брали участь у всіх війнах, які вела Російська імперія. Козачі підрозділи були ударною силою і наводили жах на ворогів. Крім того, козаки часто використовувалися для придушення заворушень всередині країни.
Уряд грало на особливостях соціального світогляду козаків, протиставляли себе масі селян і городян. Традиції захисту царя-батюшки від внутрішніх ворогів і відносно соціальне благополуччя стали причиною того, що більша частина козацтва не прийняла Жовтневу революцію і надала дієвий опір встановленню радянської влади. Про долю козацтва після революції мальовничо оповідає роман Михайла Олександровича Шолохова «Тихий Дон».
Козаки стали сприйматися більшовицьким державою як вороги. Держава взяла курс на ліквідацію «пережитків» козачої самоідентифікації.
Однак коли опір козаків нової влади було зламано, у 1936 р. радянський уряд змінило ставлення до козацтва. Були створені козацькі кавалеристським частини, які зіграли велику роль у Перемозі у Великій Вітчизняній війні.
Є в козаків і якусь подобу офіційного статусу. Існує Федеральний закон від 5 грудня 2005 року N 154-ФЗ «ПРО державну службу російського козацтва». Однак жодних чітких механізмів здійснення цієї служби закон не містить. Офіційних козацьких генералів призначає своїм указом президент Російської Федерації. Ведеться Державний реєстр козацьких товариств у Російській Федерації.
При цьому ніхто не заважає будь-якій групі громадян об’єднатися в козацьке товариство і провести будь-якого свого члена хоч в генерали, хоч в отамани. Це підриває авторитет реєстрових (тобто офіційних) товариств. Цих ніде не зареєстрованих («нереестровых») козаків, рясно вешающих один на одного значки, схожі на ордени і медалі, що носять широкі лампаси, самі золочені погони і найдовші бутафорські шашки і слід іменувати «ряженими».
Ніхто не виключає, що і серед них можуть бути цілком пристойні люди. Але в цьому випадку їм ніщо не заважає вступити в офіційний козацьке товариство. У ньому, звичайно, швидко генералом, ні навіть полковником не стати. Але якщо у людини є бажання відроджувати козацькі традиції, а не обвішувати себе підробленими «призи», то йому пряма дорога в реєстрові козацькі товариства.
Автор: Вадим Вікторович Боргів — російський історик і письменник. Доктор історичних наук, професор.