Поговоримо трохи про сім’ях військовослужбовців, солдати мали право мати дружину і дітей. Це право не просто було вручено їм якимось законодавчим актом, але воїни Росії XVIII століття, вірніше, цивільні люди, що вступають на службу, його ніколи не втрачали.
Кожен нижній чин дивився на своє перебування в полку як на постійне, до самої смерті, а тому прагнув обзавестися своїм господарством і своєю родиною. Ще петровські укази про перших рекрутських наборах говорять нам про те, що новобранець вирушав до місця служби з дружиною і «робятишками».
Безумовно, з новобранцями до місця служби їхали лише ті жінки, які могли зважитися розлучитися навіки зі звичним укладом життя, з рідними, з батьківщиною, яка в ті часи в психології селянина або посадского людини не була тотожна державі, але обмежувалася невеликим простором села, волості.
Отправлявшуюся з рекрутуванням жінку не чекало попереду нічого принадного, навпаки, одні лише негаразди, часта розлука з чоловіком, побутова невлаштованість, матеріальна скрута.
За відомістю 1741 року в полку польової артилерії числилось 213 нижніх чинів, які не мали сім’ю, а 179 осіб були одружені. Однак тільки 30 з них мали дітей, та й то по одному — максимум дві дитини.
При отцях жили тільки троє дітей, а Інші в основному знаходилися в школах для дітей військовослужбовців в Москві та Петербурзі. Деякі діти артилеристів проживали в селах — в рідних місцях солдата.
Хлопчиків з чотирьох-п’яти років вже брали в школи, де вони потрапляли на казенний кошт, тобто харчувалися й одягалися за рахунок держави, а також навчалися грамоті, основам математики, фахових дисциплін.
Армійська адміністрація готувала з дітей військовослужбовців майбутніх солдатів, тому на їх «піклування» зверталося чимало уваги. У п’ятнадцятиріччям віці вчення хлопчика звичайно завершувалося, і він зараховувався в полк, але поки на «легкі» посади — ставав гобоистом, барабанщиком, служив при полковій канцелярії.
Лише до вісімнадцяти — двадцяти років, пройшовши після теоретичного шкільного курсу свого роду практику вже в полку, молодий солдат зараховувався в дію. По всій видимості, саме військовослужбовці з солдатських дітей і складали як би професійний кістяк полку.
З дитячих років привчені до армійського життя, не мають за своєю спиною, як дорослі новобранці, іншого устрою, ладу життя, не оглядывающиеся тому назад, а намагаються влаштуватися у звичної їм середовищі як можна краще, досконально опанувати службу, просунутися в чинах, вони були до того ж носіями армійської моралі, що має в основі ідею служіння державі, Батьківщині. Зауважимо, до речі, що ці люди були поголовно грамотними!
Уряд намагався влаштувати дітей солдатських не тільки тому, що з них «прилягали» найкращі воїни. Зберегти для полку поросль означало вирішити якоюсь мірою проблему комплектування армії взагалі. Звичайно, наївно було думати, що уряд прагнуло поповнити армію природним шляхом, однак незначно зменшити за рахунок народжуваності «дітей полку» рекрутський набір — думка цілком реальна.
Адміністрація полку могла поширювати свої права лише на тих воїнів, які народилися в період служби, так як вважалося, що «прижитые до служби діти завжди належать тій села поміщику», звідки призивався в полк новобранець.
В архівних справах зустрічається маса прохань нижніх чинів артилерійського полку до командирів про видачу їх дружинам паспорта на рік «для прогодування своєю роботою». У проханнях вказані «паспортні» дані і ще прикмети відправлялися на заробітки жінок.
Невідомо, правда, наскільки повно задовольняти такі прохання. У всякому разі, у 1783 році був відданий військовому суду полковий писар Андріян Дмитрієв, виготовив фальшивий паспорт для дружини карабінера, якої, як видно, у проханні було відмовлено.
Отримавши паспорт, солдатські дружини могли йти куди завгодно, але якщо вони мали хлопчиків і забирали їх із собою, то в документі робиться відповідна запис, і не пізніше семирічного віку дитини мати була зобов’язана привести його в полк для визначення в школу.
Таким чином, наявність паспортної системи, запровадженої ще Петром Великим, сприяло організації нагляду держави за особистістю, підпорядкування її інтересам держави.
В інструкції полковнику йдеться про те, що всякий мусить сприяти поверненню хлопчиків в полк. У тому випадку, якщо матері, не бажаючи повернути полку дітей, намагалися їх укрити, то на них поширювались такі ж репресії, як і на тих, хто ховав біглих кріпаків. Доносителям ж покладалася нагорода — 10 рублів, значна на той час сума.
Якщо все ж малолітнім вдавалося сховатися від посягань полку так надійно, що їх не знаходили до п’ятнадцятирічного віку, то неповернення їх у полк розглядалася вже як дезертирство і каралося з усією строгістю військового законодавства.
Можна все-таки припустити, що не самі хлопчики були винні у нез’явленні для навчання в школі, — важко уявити свідомий протест до навчання або до солдатської службі, що чекала їх у майбутньому. Швидше за все, намагалися вберегти їх від солдатської служби матері, пізнавши «принади» військової життя, а також не бажали розлучатися зі своїми дітьми.
Без всякого сумніву, спроби приховування хлопчиків мали місце, тому полкове командування було зацікавлене в постійному проживанні дружин і дітей солдатів в місцях квартирування військової частини. Але як існувати цим жінкам, на що?
Ось для цього і радила інструкція полковнику підшукувати для них роботу в межах полку. Вирішувалося відразу кілька завдань: не розбігалися навсібіч потенційні солдати і за допомогою вмілих, звичних жіночих рук наводився порядок у полковому господарстві. А жінкам можна було доручити багато!
Тут шиття та прання для солдатів білизни, в’язання панчіх, шиття наметів, чохлів для них, штиблет і ще маса різних побутових послуг, «у чому вони, говорила інструкція, задоволене прожиток мати будуть, отримуючи належну плату, і по інших місцях разбродиться причини мати не можуть».
Так фактор особистої матеріальної зацікавленості впливав або міг впливати на настрій, фізичний стан солдата середини XVIII століття і навіть на процес поповнення армії кваліфікованими кадрами.
Могло статися й так, що у малолітки, ще не визначеного в школу, гинув батько і вмирала мати. У цьому випадку сироти віддавалися на виховання солдату, який зарекомендував себе.
.