Восени 1917 року було жорстоко придушене ля-Куртинское революційне повстання.
Залпи карателів були почуті в усьому світі. Але буржуазні уряди намагалися приховати від своїх народів правду про події у Франції. Ніби води в рот набрав і доживає останні дні Тимчасовий уряд Росії. Тільки більшовики повідали масам про криваву розправу над повсталим ля-Куртином.
Повідомлення про цьому ганебному діянні Тимчасового уряду опублікував центральний орган більшовиків «Робочий шлях». Нарешті, у першому ж номері московської більшовицької газети «Сільська правда», що вийшов 4(17) жовтня 1917 року, читачі могли познайомитися зі статтею М. С. Ольминського «Як живуть наші солдати у Франції», просякнуту пафосом звинувачення на адресу російських і французьких «приборкувачів».
Не одна мати, чий син давно вже не подавав звістки з Франції, пролила над цією газетою гірку сльозу.
З самої Франції знайшлися сили, гнівно отозвавшиеся на «обурливу бійню в ля-Куртині». З суворим викривальним словом виступили Марсель Кашен, Анрі Барбюс.
Так, прості люди Франції були на стороні російських героїв. Багато років потому Родіон Якович Малиновський згадував день остаточного розгрому бунтівного табору. Розбиті казарми, валяються тут і там трупи солдатів, коней, їдкий запах гару, затягнуте димом сіре небо.
Колона «полонених», супроводжувана карателями, рухається по містечку ля-Куртин до пункту збору. Солдати виснажені, в колоні багато поранених, їх підтримують товариші.
Мовчки дивляться на цю сумну процесію натовпу мешканців містечка. Сумно похитує сивою головою старий селянин, жінка витирає сльози хусткою. Їх багато, жінок, напевно, перед їх очима власні брати і чоловіки, викрадені на війну. Вони вибігають до колони, пхають солдатам згортки з хлібом, сиром, фруктами.
Важка доля чекала учасників повстання, всіх російських солдатів, що билися на чужині: хто потрапив в Африку, в рабство до білим колонізаторам — багато хто так і згинули у пекучих пісках, кого забрали на оборонні роботи, а частина знову було кинуто в пекло війни.
Але хвилювання не вщухали. І тоді на вимогу французького уряду російські підрозділи були розформовані (з чотирьох батальйонів на французькому фронті залишився один). Арешти, відправка російських солдатів в Африку, на примусові роботи всередині Франції.
Гірку чашу довелося випити і Родіону Малиновському. Він з групою непокірних солдат опинився у концентраційному таборі. Боротьба тривала. Як зазначала згодом газета «Правда», загнані на чужину співвітчизники «залишилися вірними своєму обов’язку по відношенню до російського народного уряду і солідаризувалися зі своїми братами в Росії».
З перших же днів існування робітничо-селянської республіки Радянський уряд починає боротьбу за повернення російських солдатів на батьківщину. Наполегливі вимоги адресуються французькому уряду. А воно по-своєму оцінює події.
Було кілька випадків відправлення російських солдатів до Денікіну. І знову бунти. Тепер до протесту росіян приєднуються їхні брати по класу — французькі пролетарі. У березні 1919 року при черговій спробі відправити російських солдатів в табір російської контрреволюції застрайкували робітники Марселя. Навантаження була зірвана.
У звичайно підсумку практично всі російські солдати були повернуті на Батьківщину.