Генералу Клейсту, командуючому Південним фронтом, у функції якого входила організація козаків у районі Херсона та відправка їх в Млаву, було байдуже, хто очолює козацтво, йому потрібні були слухняні виконавці, а не національно мислячі возглавители козацтва, творять свої сили для утвердження державного суверенітету козацтва.
Він сам переконався на власні очі у невичерпних природних багатств Кубані та Дону і розумів, що економічні прагнення Німеччини можуть легко бути досяжні після перемоги через таких вірних сатрапів, як полковник Білий і Духопельников, а від такого типу людей не можна вимагати високої моралі, і тому на все, що роблять ці «представники» козацтва, дивився крізь пальці. А дивитися було на що.
На одному з будинків глушини Херсона висить похилена, як від перепою, вивіска: «Військовий козацький штаб». У дворі стоїть, нахилившись набік, триколісна тачанка, а поруч із нею, схилившись наперед, застигла в немічному забутті доведена до межі виснаження козача кінь.
козацтву.
— А-а, це ми зараз… службу підшукаємо. Відведи ось цю шкапу на базар і поміняй на самогон.
— Я не можу срамить свою козацьку форму, безчестити ім’я козака. Я прийшов служити, а не добувати самогон.
— Не можеш? Що не можеш, пити самогон? Дурень, приходь завтра.
Завтра вахмістр «З» не прийшов. Не прийшов би старий вояка, ловив червоного партизана на ростовському базарі, і в перший раз, так треба було на власні очі переконатися в продовженні провокаційної роботи Духопельникова і його компанії. Через кілька днів він на доповіді у похідного отамана Павлова.
Біжать козаки з табору Духопельникова — Білого, відчуваючи недобре і бачачи неналежна поведінка керівництва. Чаша козачого терпіння переполнялась.