Йшли гарячі дні евакуації. Усі були заклопотані, стривожені і горіли одним бажанням — виїхати. 10 жовтня 1941 р. ми почали вантажитися у вагони, що стоять біля «Сірники», з другою чергою КЕМЗ. Ніч ми провели в вагонах, але не поїхали, т. к. всю ніч тривала навантаження. На наступний день нам сказали, що зараз будуть підривати «Сірник» і електростанцію. Всі вибігли з вагонів і сховалися в глибокому яру, який знаходився неподалік від вагонів.
Пролунали оглушливі вибухи, і полум’я, колыхаясь і перебігаючи з одного місця на інше, охопило величезне простір. Здавалося, що горіли вагони з що залишилися в них речами, оскільки склад знаходився метрах в двохстах від горіла фабрики. Всі кинулися рятувати своє майно. Піднялася метушня: люди бігли, штовхались, брали речі з вагонів, стягували їх у яр і поверталися назад. Я з сестрою не відставала від них, і незабаром усі наші речі перебували в безпеці на дні яру. Хтось здогадався взяти з вагона чугунку , і ми наслідували їх приклад.
Темніло. Здавалося, що горів весь місто. Серед наступаючої імли ясно вимальовувалися горевшие будинку, і то і справа з усіх боків чулася артилерійська канонада. З настанням темряви все печі топити припинили, боячись привернути увагу німецьких літаків. Цю жахливу ніч ми провели на березі річки Киевки. Пішов перший сніг. Картина була кричуща: по схилах яру розташувалося більше ста сімей, у деяких були немовлята. Ми перебували в кільці вогню і вибухів, з яких один, пролунав серед ночі, незабутній.
Калугу. Тепер ми повинні допомагати всіма силами нашої країні для того, щоб не побачити всі фашистські гидоти ще раз.