На момент появи Давньоруської держави управління його великими територіями було досить примітивно. Фактично окремими племенами керували племінні вожді – князі. Князі київські Олег та Ігор у якості інструменту управління використовували полюддя – періодичний щорічний об’їзд підвладних територій з метою збору данини, здійснення судової влади, а головне – демонстрації влади як такої.
Залишити своїх постійних представників серед цих племен перші київські князі не могли, тому що вони не прожили б і години після від’їзду князя з дружиною. На полюддя охоплювало не дуже вже й далекі від Києва землі. Для того щоб управляти племенами на півночі, північному сході Русі князям доводилося раз у кілька років здійснювати туди походи, нагадуючи їм, що вони піддані Києва, тому що вони встигали про це забути і навіть іноді, як союз племен в’ятичів, переходили під владу Хазарського каганату.
Так тривало до сумного інциденту з князем Ігорем, після якого його вдова-княгиня Ольга, попередньо об’їхавши всі руські землі, поставила своїх постійних представників при цвинтарях – місця збору данини. А гарантією їх безпеки стала знаменита помста древлянам як нагадування, що так буде з кожним, хто насмілиться підняти руку на княжого людини.
Крім місцевих органів влади і намісництва при Івані Грозному управління знову приєднаними територіями, що мають особливе значення, береться під контроль центральних органів управління. Так після приєднання Казанського ханства створюється Наказ Казанського палацу, до відання якого переходять потім і території колишніх Астраханського і Сибірського ханств.
Звичайно, якщо говорити про дійсно віддалених територіях, то особливу увагу викликає управління Сибіром і Далеким Сходом, що увійшли до складу Російської держави в XVI-XVII століттях. У 1637 році створюється Сибірський наказ, у відання якого потрапляє величезна територія від Уралу до Тихого океану. Центром цих земель був Тобольська, і керувалися вони призначеними з Москви воєводами. Їх основною функцією був збір ясаку – насамперед «м’якої мізерії» — хутра.
Але, крім того, підтримання авторитету влади, судові функції. На ділі ж, в силу віддаленості і крайньої нерозвиненість комунікацій сибірські воєводи та їх заступники, т. зв. «товариші» володіли практично безмежною владою над власністю і життям місцевих жителів. Але щоразу в результаті безконтрольності черговий воєвода переходив межу самоуправства і злодійства. Тут можна згадати першого Нерчинського (Забайкалля) воєводу Афанасія Пашкова, який у середині XVII століття прославився вкрай жорстоким поводженням як з місцевим населенням, так і з своїми власними підлеглими. І в цьому він був зовсім не оригінальний, оскільки сибірські воєводи в цьому відношенні були як на підбір.
Незважаючи на сучасний розвиток комунікацій і сучасні воєводи на місцях нерідко грішать тим же, що і їхні попередники в минулому – самоправство, корупція. І знову правителі змушені застосовувати методи «ручного управління», щоб навести порядок в регіонах.
