13 липня в районі Прохорівки брали участь підрозділи 77-го стрілецького, зайнявши плацдарм недалеко від села Страхолісся зіткнулися із запеклим опором фашистів. На допомогу піхоті в підкріплення була кинута 150-а танкова бригада. Але перед цим бригаді треба було форсувати Дніпро.
Підігнали два великовантажних понтона, стічний вал. Зануривши на кожен по тридцатьчетверке, і малопотужні катеришки потягнули понтони через широкий рукав Дніпра.
Не вийшло! Фашисти тут же понавешали освітлювальні ракети, відкрили сильний артилерійський вогонь. Танкісти бачили, як перші ж снаряди потрапили в понтон, досяг середини рукава, і той, косо здибившись, пішов під воду разом з танком. Другий понтон теж раптом закрутився на місці, а потім його понесло вниз за течією.
— Не інакше трос осколком перебило,— припустив башнер єфрейтор Бережнев.—
— Не голоси, і без тебе тошно! — обірвав його механік. Звертаючись до лейтенанту Назаренко, сказав: — А й правда, командир, невже зручніше місця для переправи не знайшли?
— Начальству видніше,— ухильно відповів той. І тут же радісно скрикнув:— А другий понтон, гляди, повертають!
У насправді, при світлі ракет було видно, як один з катерів, витискуючи все силоньки, наздогнав таки викрадаються плином понтон і, обійшовши його, уперся носом у край. Спочатку погасив заданий річкою розгін, а потім почав потихеньку підштовхувати до острова.
— Ну і що, що повертають,— подав голос стрілець-радист Ляхів, взятий в екіпаж замість загиблого на підході до Курська Воробйова. — Один-то понтон — все одно не вихід. Спробуй-но на ньому всі двадцять сім машин переправити.
— Двадцять шість,— жорстко поправив його механік.
Так, одну тридцатьчетверку бригада вже втратила. Зашарудів пісок під чиїмись квапливими кроками. До танку підбіг автоматник, запитав:
— Машина лейтенанта Назаренко? — І, отримавши ствердну відповідь, повідомив: — Вас до комбригу, товариш лейтенант. Збирають всіх ротні і взводных.
Назаренко повернувся через півгодини. Сказав у вичікуванні сгрудившимся навколо нього членам екіпажу:
— Зараз йдемо з острова назад, до Косачівці. Там розбираємо сараї і вантажимо колоди на трансмісії. Для плотів. Будемо переправлятися нижче за течією.
— А плоти для чого? Невже танки думають на них переправляти? — здивовано запитав механік.— Це такі махини?
— Заспокойся, старшина,— поклав йому на плече руку Назаренко. — Все буде в порядку. Чесно кажучи, я і сам спочатку не повірив в цю затію. Але сапери стверджують, що вийде. Плоти зроблять розміром сім на сім метрів, причому колоди в три шари. Витримають!
— А нижче місце трохи краще цього? — кивнув головою в бік річки Бережнев,— А то як би знову не врюхаться.
— Цього разу наша розвідка грунтовно попрацювала, — заспокоїв його капітан.— Пройшлася і вище, і нижче за течією. Вище Дніпро вже, але береги пологі. Вважай, весь час на виду у противника будемо, під прицілом. Там протилежний берег крутий. Але зате «мертве» простір ширше. Підійди хоч впритул до берега — жодна гармата не візьме. А кулемети для танків — тьху! Хіба що фарбу на броні подряпають.
— А як же ми все-таки на протилежний берег після форсування будемо вибиратися? — думаючи про своє, запитав механік.— Адже самі ж кажете — крутий.
— І це продумано, — запевнив його Назаренко.— Ми ж відразу вивантажуватися не будемо. Спочатку підійдемо до берега, а потім під його прикриттям вгору за течією ще просунемося. До більш пологому місцем.
— Тепер зрозумів,— кивнув механік. Запитав: — Так що, запускати двигун?
— Почекай, не квапся. На це свій сигнал буде. Не все відразу. А то ж фашисти нас і звідси снарядами проводять. Поки — по місцях, братці.
І лейтенант першим поліз на танк.
Сапери не підвели. До наступної півночі вони виготовили вісім плотів. Три для танків, ще три для протитанкових гармат і два для автоматників. На момент переправи, розрахували напрям вітру, надійно прикрили потрібну ділянку річки димовою завісою.
До сьомої години ранку в районі Страхолісся було вже шістнадцять тридцятьчетвірок і три легких танки. Стрілки з 77-го корпусу підбадьорились. І, підтримані танками, потіснили противника, довівши плацдарм до трьох кілометрів по фронту і до двох в глибину. Тепер, як кажуть, можна було зітхнути.