Колісний перестук «пятьсотвеселого» заколисував солдатів. Лише у буржуйок спали днювальні. Спав молодший сержант Лапушкін, обличчя його хмарилось, то посміхалося. Снилося Лапушкину, ніби біжить він з вуздечкою під гору до своєї Рыжухе. Кидається їй на шию, підіймається на спину і мчить, пронизуючи головою пружний зустрічний вітер. Начебто і місця кругом рідні, але не визнає їх Филиппок, і куди летить птахом, теж не знає. Бобик, вірний друг, поруч клубком котиться, а Рижуха скаче і, нахиливши голову, скоса поглядає: «Не зачепити б копитом хазяйського варта». Мчить вона, неслухняна млявим, безсилим рук Пилипко. Ось круто повернула й понесла його рідкісним осинником до Гремучему болоту. Піднявши морду, заклично заржала і, скинувши з себе Пилипко, кинулася у вир. Іржання Рыжухи перейшло в пронизливий свист паровоза.
По рейках сильніше і частіше загриміли колеса. Промайнула піднята рука семафора. На стрілках вагон хитнуло, злегка повело в сторону. Лапушкін потер щоку, все в червоних рубцях від речового мішка, спустився з нар до днювальному. Дивлячись на пробігаючи повз двори з рідкісним димком над дахами, запитав:
— Де ми?
— «Зеленою вулицею» проскочили Гіркий.
— Спати хочеш?
— Дуже.
— Хто міняє?
— Закірова.
— Лягай. Я зголоднів, подзакушу.— Він дістав з речового мішка консерви, хліб і сів біля печі. Їв і думав: «Рижуха!.. І чого це примарилось? Вісім років минуло. І не сама ж кинулася у вир, вовки загнали. В те літо я в лісі зайченя спіймав».
Цікава історія з зайченям вийшла. Повернувся тоді Филиппок з лісу з Артемом, своїм дружком, і братом Тімкою. У прочинених воріт, немов чекаючи їх, стояв дід. Його похмурий вигляд насторожив брата, і той йому похвалився:
— А Филиппок зловив зайця.
Дід, хитрий, строгий, рідко ласкавий, поманив хлопців пальцем.
— Який звір! — лукаво хмурячись, сказав він, тримаючи зайченя за вуха, немов дитячу пухову рукавичку. Почухав свою руду борідку і, опускаючи зайченя у поділ сорочки Пилипко, вже суворо покарав: — В сарай під кошик. До покрови дня — м’ясо, а до зими — шапка.
Все літо Филиппок з Тімкою годували зайця капустяним листом, морковником, ходили в полі за конюшиною. А коли Филиппок побачив, як дід старанно гострив ножа, йому стало шкода виріс у нього на очах зайченя. Все розумів звіря! Варто було Пилипкові або Тимку зайти в сарай, як він починав барабанити лапами по корита, до себе кликав, їжу вимагав.
Побачивши в дідових руках ніж, Филиппок непомітно збігав у сарай і тут же повернувся і потім крутився весь час біля діда. Ось, ще раз попробував лезо ножа на товстому нігті великого пальця, потім на дотик, м’якоттю, дід сказав: «З богом» і попрямував до хліва.
Війна з перших днів заявила про себе суворістю і недостачами. І Зимаков бігав від трактора до трактора, від них — в майстерні. Шукав, просив і ніс у брезентову сумку, перекинутої через плече, деталі хлопцям. А допомагаючи усувати несправність, він то Пилипкові, то Артему сунув у руку огірок, морква або яблуко, говорив:
— Гризи, гризи, вітамін зміцнює нерви.
У хлопців в усмішці розтягувалися особи. А через годину вже лягала нова, свіжа борозна.