В афінських судах кожен громадянин повинен був вести свою справу сам. Вважалося, що це забезпечувало всім рівні права. Так з’явилася професія логографа, укладача мов від імені учасника судового процесу. Головний герой оповідання Лісій (445-380 рр .. до н. е..), великий афінський адвокат, якому приписувалося складання 425 промов, з яких до нас дійшло 34 мови.
— Покарання ти моє! — вигукнув Лисячий, підкидаючи вгору руки.— За час, що я з тобою пораюся, можна було б осла вивчити перед суддями виступати. Адже ти не молотом по залізу б’єш, а перед людьми кажеш, які повинні тобі співчувати. Вони повинні повірити, що без одного обола, який ти просиш тобі зберегти, ти з голоду подохнешь.
Фрасидей кліпав очима.
— Почнемо спочатку. Займи позицію. Так. Візьми палицю в ліву руку і обіприся на неї, ніби, не будь її, ти не зможеш на ногах встояти. Праву руку витягни. Та не кулак. Розтиснути пальці. Давай!
— Так хіба я не був найнещаснішою людиною в світі, якщо б, не позбавлений своєю недугою кращих і вищих благ, втратив по милості мого супротивника посібник.
— Стоп! На слові «недугою» наголос треба зробити і при цьому на палицю спертися. Скажи одне це слово і обіприся.
— Недугою.
— Ще раз!
— Недугою!
— Та не на мене ти дивись, а на суддів. Я і так знаю, що щити, які ти продаєш, чималою ціною і в кубушці у тебе дещо є. Ти дивись так, щоб тебе пожаліли.
— Недугою.
— Не рухайся.
Лисячий підбіг до печі і, сунувши руку в духовку, повернувся до замовника, і провів пальцями в нього під очима.
— Та що ти мене мажеш?
— Синяву наводжу. Пика у тебе отъевшаяся. Не схожий ти на голодуючого. Вранці на цих же місцях гущі помажеш. Адже в тебе в сажі недоліку немає. — Тепер повтори все спочатку.
— Так хіба я не був найнещаснішою людиною в світі, якщо б, не позбавлений своєю недугою кращих і вищих благ, втратив по милості мого супротивника посібник.
— Зійде. Тепер відпрацюємо останню фразу. Займи позицію. Трохи зігнися. Почали.
— Я за таке ставлення ваше буду плекати вам подяку, а він надалі зрозуміє, що не треба нападати на слабких, а треба перемагати собі рівних.
— Зараз вже краще. Але при слові «подяку» голос має задрожать. Судді повинні відчути, що вони знайшли в тобі друга, що, якщо вони прийдуть у тебе щит замовляти, ти їм за півціни його віддаси. Повтори «подяку» з тремтінням.
— Вдячність…
— Ще раз.
— Вдячність.
— І останнє. Після слова «він» треба на сикофанта подивитися, та й слово «він» треба без злості в голосі вимовити, щоб зрозуміли — ти людина незлобива і простив кривдника свого.
— Я йому пробачу! — вигукнув Фрасидей, стискаючи кулаки.— Та він у мене…
— Потім йому врежь як слід, а поки нехай в тобі бачать людину, який і мухи не скривдить. Зрозумів?
— Фрасидей дістав драхму і поклав її на край столу.
— Забери назад. Після процесу розплатишся. А тепер сядь. Досить я тебе вчив. Тепер я хочу допитати, як суддя. Скажи мені, Фрасидей, як ти дізнався, що я мовлення складаю?
— Люди до мене ходять різні.
— Значить, все-таки ходять, сирота ти мегарская. І хто вони? Замовники?
— Не тільки. Приходять послухати. Мені є що розповісти.
— Значить, тебе богиня Афіна не образила і ти не недорікуватий, як представився. Та хто ж тобі з цих людей до мене дорогу вказав?
— Андокид. Його звинувачували, що, одягнувши жрецьке одіяння, він виголошував непотрібні слова, а потім герми розбив.
— Пам’ятаю його, негідника. А ж клявся мені, що нікому про моєї допомоги не розповість.
— Так він мені друг.
— Ти дружиш з таким багатим людиною? Про це якраз сикофант і говорив. І що Андокид у тебе втратив? Теж слухати тебе приходив?
Немає. Ми згадуємо нашу молодість. Адже ми разом з ним під проводом Алківіада вирушили в Сицилію. Разом Сіракузи облягали. Разом латомиях камінь довбали. Там я став калікою.
— Ось воно що! Мало того, що ти суддів обдурити хочеш, ти ще й мою батьківщину облягав.
— Фрасидей застиг з відкритим ротом.
— Та я, та ти,— забурмотів він.— Андокид запевняв, що ти фуриец.
— Ні, сиракузянин я. Батько мій там майстерні щитів володів. Так що справа твоє я знаю. Фурийцем я став, коли Діонісій владу захопив і забрав у нас з братом все, що ми мали. Не став я про це моєму першому замовнику говорити. Після того як брата мого афінські тирани стратили, відчайдушним моє становище було. Боявся я, що Андокид іншого логографа візьме. Тепер же я без ваших драхм обійдуся. У мене інша справа є.
— Яке діло?
— Ось приходь в театр на Великі Діонісії, на постановку комедії Арістофана, зрозумієш.
— Ти що, ще став актором?
— Недогадливый ти людина, Фрасидей. Ось завтра ти будеш виступати перед суддями. І всі, крім моїх замовників, будуть думати, що ти свої слова вимовляєш, і повинні тобі повірити, що без державної допомоги тобі не обійтися.
— Так і в театрі будуть захоплюватися грою акторів, не думаючи, що є люди, які кожне слово, кожен жест з ними відпрацьовували. Ось таке у мене тепер нова справа. А в старому ти мій останній. Більше я за такі справи не беруся.