Одного разу в руки радянських розвідників потрапив наказ командира одного з німецьких корпусів, в якому хвалькувато заявлялося, що росіяни видихалися і навряд чи що-небудь зроблять найближчим часом. А навіть якщо і вчинить, то всі їх зусилля розіб’ються про добре підготовлені оборонні рубежі.
Так, оборона ворога була потужна. З свідчень «мов» було відомо, що німецько-фашистські війська в районі Сандомира цілих чотири місяці зміцнювали і вдосконалювали прорвати оборону і її не так просто.
Радянське командування готувалося зламати і цю надпотужну оборонну лінію ворога. Готувалося довго і грунтовно. Звідси, з сандомирського плацдарму, стріли на картах були націлені прямо на Берлін.
Підготовка велася в суворій таємниці. І лише коли на плацдармі стало занадто тісно, усі зрозуміли: скоро почнеться. І ймовірно, завтра вранці. Он слідом за розвідниками в ніч, до переднього краю, пішли і сапери. А ці, як правило, вступають у справу незадовго до часу «Ч».
Похмурий ранок 12 січня. Важкі брудно-сірі хмари пливли так низько, що здавалося, ось-ось зачеплять за верхівки антенних штирів. Танкісти прилаштувалися на трансмісіях бойових машин, похмуро поглядали на низьке непроглядное небо. Ворожили: зірветься початок наступу чи ні? Погодка — господар і собаку з дому не вижене. А для авіації і артилерії така непроглядь — пропаща справа.
Щоб якось згаяти томливі хвилини, механік-водій комбриговского танка знайшов собі заняття — до сухого сяйва протирав скло приладів. І ні-ні та й кидав погляд на комбрига полковника Пушкарьова, який віддавав якісь розпорядження офіцерам штабу бригади і по тому, як ті слухали, то і справа поглядали на свої годинники, здогадувався, що час «Ч» ось-ось настане.
Справді, незабаром з-за Вісли, сколихнувши повітря, пролунав грім першого тысячеорудийного залпу. В нього тут же вплелося скрипуче завивання «катюш». Сіре небо прошили вогненні траси. Все це, скиглячи, шелестячи і свистя, летіло у бік противника.
Так тривало хвилин сорок. І раптом настала Тиша. Насторожена, чекає. А через півгодини знову загриміло з потрійною силою. І тут же пролунала команда: «По машинах!»
Танки рушили вперед. Вони повинні були разом з частинами 172-ї стрілецької дивізії прорвати оборону ворога і до кінця дня оволодіти рядом населених пунктів. Потім, розвиваючи наступ на місто Кельце, пробити пролом на стику оборонних рубежів військ противника і ввести за собою в цей прорив з’єднання 4-ї танкової армії.
Спочатку здавалося, що після такої потужної артпідготовки ворог навряд чи зможе надати скільки-небудь серйозний опір. Але незабаром батальйони були зустрінуті досить організованим артилерійським вогнем противника. Довелося розвернутися в лінію і вступити в бій.
Механік-водій тридцятьчетвірки полковника Пушкарьова вперше спостерігав атаку підрозділів бригади з боку, як би в ролі пасивного глядача. Бачив, як спалахнула одна тридцятьчетвірка, інша. Як вискочили з них поріділі екіпажі, і все це на його очах. Він же сам повинен стояти на цій проклятій висоті, чекати команди комбрига та кусати з досади губи.
І все-таки противника з містечка вибили досить швидко. Потім майже з ходу опанували ще трьома населеними пунктами. Тут простояли добу, відбиваючи контратаки фашистів. Вранці 14 січня рушили далі до Кельце.
В бою за цей містечко довелося сходити в атаку і комбриговскому танку. В останню свою атаку, хоча кінець війні ще не був такий близький.
А було це так. Просуваючись слідом за батальйонами, механік на якісь лічені секунди відволікся, спостерігаючи, як тридцятьчетвірка комбата Хватова полює за вміло маневрує на полі бою німецьким «тигром». Відволікся і потрапив однієї гусеницею у ворожу траншею.
Полковник Пушкарьов не став чекати, коли механік вибереться з пастки. Залишивши в тридцатьчетверке свого механіка-водія, він з іншими членами екіпажу пересів у підоспілий бронетранспортер і рушив далі.
Але танк все-таки зміг виїхати з траншеї і поспішив за пішли вперед батальйонами. Наспів до атакуючих вчасно: тридцятьчетвірка майора Хватова, що опинилася поруч з танком, раптом спалахнула, і її екіпаж ледве встиг покинути палаючу машину. У поспіху Хватів, мабуть, прийняв його танк за одну з машин свого батальйону.
Тому, не роздумуючи, стрибнув на її трансмісію, а звідти — в башту. Слідом за ним туди ж ввалилися його башнер і стрілець-радист.
Майор тут же наказав Петру збільшити швидкість. Той, не чекаючи пояснення, виконав наказ. Одними з перших вони увірвалися на околицю Кельце. Спалили «королівський тигр», збили гусеницями три протитанкові гармати.
Вже після бою, коли фашистів відкинули від Кельце, майор Хватів, вилазячи з танка, вирішив похвалити механіка-водія за чітке виконання команд під час атаки. Підійшовши до його откинутому люка, він, побачивши Петра, спантеличено збив на потилицю шлемофон і навіть присвиснув.
— Ось це да-а! Виходить, я в самого комбрига повів танк! Ну і буде мені тепер лазня!
— Нічого не буде, товаришу майор,— посміхнувся у відповідь Петро,— Полковник Пушкарьов сьогодні з бронетранспортера керував боєм. А я ніби на підхваті.
Не докінчив, замовк. Не хотілося зі своїми поясненнями, адже і справді соромно: майстер водіння, а влучив у траншею, впасти в очах геройського комбата. Однак важливо й те, що спокутував свою провину. Надпотужний фашистський танк спалили, а в цьому є і його заслуга.