В один із січневих днів 1945 року у Східній Пруссії ескадрилья Муси Гарєєва отримала термінове завдання атакувати танкові колони, які стягував супротивник для контрнаступу. Справа була до вечора. Муса взяв з собою шістку.
Пролітаючи над переднім краєм, льотчики бачили оповиту димом землю. Там йшов запеклий бій: німці намагалися відрізати і оточити вклинилися в їх оборону частини Радянської Армії.
Танкову колону противника виявили на південь Гумбинена. По брудно-білому асфальту, не маскуючись, поспішали до переднього краю сотні броньованих коробок, дотримуючись рівномірних інтервалів, немов на параді.
Але ось штурмовики почали попарно пікірувати на ворожі машини. Внизу спалахнули вогні: загорілося кілька танків. Ще кілька заходів — та колона засмутилася, утворилися пробки, машин почали вискакувати перелякані танкісти. Завдання було виконано.
Муса дав команду повернути додому, а сам знову пішов у піке. Раптом застрибали навколо літака білі пластівці розривів.
Зенітники схаменулися… Муса Не встиг подумати, як перед самим носом машини зметнувся вогонь. Літак труснуло Муса озирнувся і в центроплані побачив зяючу діру.
Верхня обшивка задерлася, потворно стирчать стренгера. Треба негайно вийти з піке. Але що це? Кермо не слухається! Від хвилювання кров закипає.
Що робити? Вистрибнути з парашутом? Не встигнути, земля наближається з шаленою швидкістю. Та й якщо встигнути, внизу німці… Кінець…
Льотчики швидко зрозуміли становище командира і оточили його захисним кільцем. Так і дістався Муса в оточенні друзів до будинку.
Коли дійшли до аеродрому, вже стемніло. Треба було думати про посадку.
Незважаючи на те що втратив швидкість літак може будь-якої миті впасти, Муса вирішив сісти останнім: випустити шасі не можна, — втратиш швидкість і машина впаде, а сісти на живіт — загородишь злітно-посадкову смугу, товаришам буде ніде приземлитися.
Муса дав команду: — Першим на посадку — Кошелюк, другим…
— Товаришу командир! — почувся в шлемофоні схвильований голос Кошелюка. — Сідайте першим самі. Кожна секунда дорога!
— Тому наказую не втрачати час…
Муса сіл останнім. Коли він зняв шлемофон, товариші побачили на його голові пасмо взмокших від поту сивого волосся. А йшов йому тоді двадцять третій рік.
