Як німці ставилися до полонених «невиліковних» хворим | Історичний документ

Колишній в’язень Освенціма д-р Отто Волькен пише:

«28 листопада 1943 року в Освенцим прибув транспорт радянських військовополонених. Вони були доставлені з естонської табору в Вільянді. Всі ці полонені були тяжелоранеными або каліками (без рук або без ніг). 10 грудня 1943 року їх кількості 334 осіб навантажили на автомашини нібито для відправки в «Люблін».

Вже на наступний день всі в таборі знали правду про цих нещасних калік. Вони були знищені і спалено в печах Освенціма!

Звірства гітлерівців над інвалідами і каліками, які потрапили в їхні руки, знаходяться у волаючому протиріччі не тільки з простим почуттям людяності, але також і з чітко визначеними положеннями міжнародних конвенцій, які були підписані і Німеччиною.

Однак вони вважали, що їм дано право вирішувати проблему «невиліковних» та інвалідів війни саме таким чином, як нами описано вище, що далеко виходило за рамки самих песимістичних припущень щодо можливостей, що таяться в відповідним чином «ідеологічно» підготовлених нацистських «сверхчеловеках».

Мабуть, нам ніколи не вдасться встановити точну кількість «відібраних» і знищених вермахтом спільно з СД «невиліковних», важкохворих і поранених радянських військовополонених.

Ми змушені тому обмежитися лише констатацією цього особливо мерзенного види військових злочинів гітлерівців.

Щодо інших, нерадянських військовополонених гітлерівці не застосовували методи винищення «невиліковних». Час від часу вони проводили обмін тяжко поранених і хворих військовополонених, але і тут положення Женевської конвенції дотримувалися гітлерівцями не повністю.

Ще наприкінці війни, у березні 1945 року. Міжнародний Червоний Хрест звернувся до німецького уряду з пропозицією про розгляд питання про обмін та репатріації тяжкопоранених французьких і бельгійських солдатів, що знаходяться в німецькому полоні. Однак німецька сторона виявила небажання і опір.

Як відомо, Польща приєдналася до Женевської конвенції 1929 року. А виконувала Німеччина по відношенню до Польщі свої зобов’язання, що випливають із статті 68 цій конвенції? Ось кілька прикладів:

7 листопада 1939 року, порушивши угоду про капітуляцію, гарантоване «солдатським словом» командира II корпусу генерала Штрауса, війська якого брали в облогу фортеці Модліна, гітлерівці заарештували майже всіх офіцерів модлинского гарнізону (попередньо звільнених) і відправили їх в офлаги.

З їх числа не виключили навіть тяжкохворих, серед яких кілька людей, наприклад командир 8-ї піхотної дивізії полковник Фурґальський і начальник артилерії армії «Лодзь» полковник Любеньский, в результаті цього померли. Офіцерів заарештувала гітлерівська поліція безпеки, а прийняв їх вермахт.

У листопаді 1940 року Погоди знаходився транспорт, що складався майже з 300 інвалідів і тяжкохворих польських офіцерів, звільнених вермахтом. Органи безопаспосности «генерал-губернаторства» відмовилися прийняти цих полонених.

Зважаючи категоричного заперечення поліції безпеки вермахт, незважаючи на те що це було явним порушенням конвенції, розмістив цих військовополонених в різних офлагах.

Що стосується рядового і сержантського складу, то нам відомий лише один випадок звільнення з таборів хворих польських військовополонених. У шталаге Стаблак (близько Кенігсберга) в 1940 році було зосереджено кілька тисяч полонених польських солдатів.

Всіх інвалідів та хворих, які знаходилися в цій групі, намічалося звільнити. Перед звільненням всі вони пройшли досить ретельну і сувору перевірку німецької військово-медичної комісії.

Цих військовополонених звільняли не відразу, а формували з них транспорти, що іноді тривало кілька місяців. Транспорти прямували в табір Остшешув, звідки хворих вже направляли до постійного місця проживання.

А як гітлерівці ставилися до захоплених у полон хворим і пораненим повстанцям після капітуляції Варшави?

Як німці ставилися до полонених «невиліковних» хворим | Історичний документ

Наведемо два особливо обурливих випадки, які стосуються підлітків. Як відомо, при капітуляції Варшави гітлерівці гарантували, що вони будуть поводитися з полоненими повстанцями згідно з положеннями Женевської конвенції 1929 року.

В жовтні 1944 року в полон до гітлерівців поряд з тисячами дорослих повстанців потрапило також багато молоді. Незважаючи на їх вік, а часто рани і хвороби, гітлерівці уклали цих юних повстанців у шталаги на території Німеччини. Серед таких повстанців опинилися в полоні: важко хворий Богдан Холевинкий, хлопець, який не досяг 17 років, укладений в табір Ландбрух близько Бинерверде, а також Єжи Влодзімеж Янчевський, п’ятнадцятирічний хлопчик, у якого в результаті отриманих ран ампутували ліву руку і якого уклали в шталаг в Ламбиновицах.

Коли Головне управління Польського Червоного Хреста (Інформаційне бюро в Петркуве) у грудні 1944 року звернулося через «уряд» польського «генерал-губернаторства» з проханням про звільнення обох військовополонених юнаків, посилаючись на їхній вік і стан здоров’я, воно зустріло відмову.

На листі Польського Червоного Хреста є недвозначна резолюція, що юний вік військовополонених «якраз і говорить проти звільнення», а заяву щодо звільнення Холевицкого супроводжується додатковим і цинічним зауваженням: «Як видно, хвороба не перешкодила йому взяти участь в боротьбі проти німців». Цей цинізм мимоволі став похвалою юному повстанцеві!

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь