Біографія великого римського поета Лукреція Кара, автора філософської поеми «Про природу речей»,— суцільна загадка. Ми нічого не знаємо про батьківщині поета, його батьків, громадської діяльності, особистих уподобаннях. Єдиний достовірний факт біографії — те, що після ранньої смерті поета видавцем його поеми був великий оратор Марк Туллій Цицерон. Розповідь є спробою пов’язати поета – епікурейця з головним центром эпикуреизма в Італії, які перебували в Геркуланумі, на розкопаній в середині XVIII ст. віллі, відомої як «Вілла папірусів».
Звістку, що батько зліг, наздогнала Лукреція в Неаполі в перший же день прибуття з тривалої подорожі. І, хоча він відправився в Геркуланум негайно, побачив стіни старого будинку в свіжих гілках кипариса, а батька витянувшімся на смертному одрі. Нундины були віддані сумного обряду похорону, і лише після цього він зміг обійти батьківський дім, з яким було пов’язано стільки щемливих серце спогадів.
Таблин його юності в прибудові до будинку виявився на запорі. За словами єдиного батьківського раба-грека Діона, батько заборонив туди входити, наказавши: «Нехай все буде таким, яким залишив хлопчик». Двері довелося розкривати ломом: замок проржавів, так і ключ загубився. Війнуло затхлістю. Речі, книги, бюсти юнацьких кумирів Лукреція залишалися недоторканими сім років. Про це говорили товстий шар білої пилу, павутиння на кутах, обвалилася під час частих в цій місцевості землетрусів штукатурка на мозаїчній підлозі.
Підійшовши до полиці, Лукрецій гидливо скинув погруддя Цезаря і з розмаху жбурнув на підлогу. На шум прибіг Діон і з подивом зупинився на порозі.
— Будь ласка,— розпорядився Лукрецій.— Принеси теплої води:
Розбираючи свою юнацьку кімнату
Ретельно змиваючи з рук пил і, здається, разом з нею і юнацькі ілюзії, Лукрецій попутно роздивлявся полку зі сувоями. Його погляд торкнувся футляра з написом «Квінт Тулій Цицерон», і Лукрецій ледь утримався, щоб не кинутися до свитку і його не розтоптати. Це був твір часу, коли влада домагалися Луцій Сергій катіліна і брата Квінта Марка Цицерона. Двома роками пізніше, під час консульства Цезаря і Бибула, Лукрецій спробував скористатися порадами Квінта для заняття посади эдила, відкривала відому гучним дорогу до політичної діяльності. Деякі гроші для підкупу виборців прислав батько, але їх не вистачило. Найголовніше ж — політична діяльність під час тріумвірату Цезаря, Помпея і Красса втратила сенс.
Розчарування шукає собі пару. Воно для Лукреція збіглося з виходом Ноннии, дочці сусіда, заміж за багатого відкупщика податків. А скільки було сліз, клятв і взаємних обіцянок! Скільки віршів Лукрецій присвятив обманщице! Шпурнувши вірші в піч, Лукрецій покинув Геркуланум, а потім і Італію. Почалися мандри. Афіни, Родос, Пергам, Олександрія. Змінювалися міста і попутники. Але друзів не було. Не було і прихильностей. Не було віршів. А адже колись вони були, і їх цінував сам Катулл.
Зустріч з рабом Діоном
Під сувоєм Квінта Цицерона в іншому ряду виявився футляр з цифрами і написом на спині «З бібліотеки Филодема». Лукрецій згадав цього кумедного дідуся з вздернутой борідкою та насмішкуватими очима. За рік до втечі Лукреція з Геркуланума він туди прибув то з Афін, чи то з якогось грецького містечка в Палестині з величезною бібліотекою і з ще більшими претензіями на роль володаря умів і був прийнятий Пизоном, отдававшим вільний від спекуляцій землями час філософії. «Сувій треба віднести, хоча прочитати його я так і не встиг,— подумав Лукрецій.— Але ж вілла могла згоріти, а непокірний Филодем посваритися з Пизоном або померти».
— Скажи, Діон,— звернувся Лукрецій до слуги, собиравшему на підлозі осколки,— вілла Пизона на місці?
— А куди вона дінеться,— відповів грек.— Тепер її не впізнати. Пизон прикупив дві сусідні вілли, їх понавозив родючої землі, влаштував сад і огородив його височенним парканом. Тепер там збираються філософи.
У тому, як було проголошено останнє слово, відчувалася неприязнь не одного Діона, а всієї округи до гостей Пизона, яких вважали неробами.
— Піду прогуляюся,— сказав Лукрецій, дістаючи з полиці футляр.
Через кілька митей, розмахуючи ним, Лукрецій спускався вузької тінистій вуличкою до моря. За ці роки Геркуланум розрісся і причепурився, ставши чи не другими Байями. Дух безсовісною наживи, що охопила Італію після повернення зі Сходу Гнея Помпея, проник сюди. Торговці рабами, відкупники та інші грошові ділки, знісши дідівські застарілі будинки, набудували вілл і обладнали їх з показною царською розкішшю.
Але ось і паркан, про який говорив раб. Гладкі білі квадри в три людські зрости. Звичайно ж, така огорожа не могла не викликати роздратування у оточуючих. «Раз глухий паркан, значить, щось хоче приховати від очей».
Обходячи паркан, що тягнувся вздовж моря більше, ніж на стадій, Лукрецій згадав розповідь батька про Лівії Друзі Молодшому, влаштували свій будинок так, щоб його життя була видна сусідам. «Як з тих пір змінилася Італія!» — подумав він.
Зустріч Лукреція з Филодемом
На воротах не було звичайного зображення пса, люто оскалившего зуби. На ланцюжку звисав дерев’яний молоток. Лукрецій тричі вдарив ним у залізну скобу, і незабаром хвіртка відчинилася. Це був не воротар, а сам Филодем.
— Лукрецій! — вигукнув старець, кидаючись до гостя.— Тебе не впізнати! Змужнів! Зміцнів! Чому не писав? Напевно, одружився? Чи є діти?
— Не одружився,— відповів Лукрецій.— Вирішив наслідувати твоєму прикладу. А ти зовсім не змінився… А скільки води утекло!
Вони ввійшли у хвіртку і опинилися в саду.
Лукрецій подумки погодився з Филодемом. Йому дійсно були байдужі імена цих людей, які стали такою ж частиною пейзажу, як дерева і доріжки, саджені буксом, як зарослі виноградом альтанки. Але про яке вчення говорить Филодем? Про яке вчителя?
— Вибач мене! — раптом заквапився старець.— Твоє відвідування було приємною несподіванкою, але скоро зберуться друзі, я ж не встиг віддати розпоряджень. Залишу ненадовго тебе одного. Ось альтанка. Відпочинь. Коли повернуся, договорим.
Лукрецій зайшов в альтанку і зручніше влаштувався на плетеному сидіння. Сувою він так і не встиг віддати, і тепер прочитає, перед тим як повернути. Адже Филодем може запитати його думку. Там, де повинно було стояти ім’я автора, значилося: «Головні думки». Вразила вже перша фраза:
«Ми народжуємося один раз, а двічі не можна народитися, але ми повинні цілу вічність не бути. Ти ж не владний над завтрашнім днем, відкладаєш радість, а життя гине у відкладанні, і кожен з нас помирає, не маючи дозвілля».
Лукрецій відклав сувій. Тепер він зрозумів, що сад, влаштований на кошти Пизона, підпорядковується законам радості, які визначив людина, яка написала ці слова. Це він автор великого вчення, а бронзові фігури в саду зображують його учнів. Тому тут недоречно страждання.
Мудрість древніх сувоях
Друга фраза була зовсім короткою: «Треба звільнитися від уз буденних справ і громадської діяльності». Це прямо відносилося до нього. Все йому з дитинства вселяли, що треба віддати себе служінню суспільству. Це постійно проповідував Цицерон, викладаючи вчення стоїка Зенона. А що дає ця діяльність, крім розчарування?! Служіння суспільству — обман, яким вправно користуються такі шахраї, як Цезар, отримуючи особисту вигоду. Та й сам Цицерон при всьому таланті, хіба він не такий же честолюбець?
«Як шкода, що я не розгорнув цього сувою сім років тому!» — подумав Лукрецій.
«Дружба обходить з танцем всесвіт, щоб ми просиналися до прославляння щасливого життя».
«Як це чудово сказано! — думав Лукрецій.— Не просто обходить, а з танцем, залучаючи все людство, всі народи в хоровод! Обходить, руйнуючи недовіру між народами і людьми. А як же цей паркан, що відокремлює друзів і дружбу від усього світу? Очевидно, він створений для того, щоб перші, ще слабкі насіння дружби зміцнилися в грунті і зміцніли. А потім, потім вітер добра рознесе їх по всьому світу. І в світі зла і божевілля з’явиться безліч таких, як цей, квітучих острівців, оазисів. І вони згодом зіллються в суцільний сад, відкритий всім».
Одна думка слідувала за одною, і вони відривали від землі, несучи в неозоре простір до зірок. У ньому не було і не могло бути богів, тому що людина, висловив ці думки, сам був богом. Як же мізерно було все, що займало його ці роки, перед відкрилася його погляду картиною. Хіба можна після всього того, що він дізнався в ці миті, витрачати папірус на скарги ураженого самолюбства.
Лукрецій втратив відчуття часу. Він не помітив, що почало темніти. Ніби чиясь невидима рука очистила струни його душі, від усього, що на них налипло, і налаштувала для звучання. Лукрецій відчував себе під захистом могутнього інтелекту і був уже впевнений, що ніхто і ніщо не відверне його від радості і щастя. Величезна, нечувана тема кликала його до себе, і вже він не шукав, а його шукали, спочатку безладно щільненько, а потім розправляючись і оперяясь, складаючись в душі, слова його великої поеми. Народжувався його Епікур, перетворена і збагачений поезією.
За отрешенному виразу обличчя Лукреція Филодем зрозумів, що гість не готовий до продовження розмови, що він слухає диву, яка народжується в ньому самому.
Блаженно посміхаючись, Филодем покинув альтанку і, коли вже йшов вздовж басейну, почув, як скажено застукав каламос з папірусу, і його бліді старечі очі наповнилися сльозами радості.