Як ловили “попутку” листоноші на війні | Історичний документ

З початку моєї роботи листоношею я доставив в дивізіон понад 115 тисяч листів. В середньому кожен лист важить 20 грамів.

Значить, я перетягав понад 2300 кілограмів листів. Але це тільки доставка. А адже стільки ж складала і відправка. Та ще газети — адже вони важчі листів. Та ще спеціальні пакети.

А як тільки не доводилося доставляти їх! Пішки і на лижах, на возі і в санях, на велосипеді і мотоциклі, на автомашині і поїзді. В цілому пройшов і проїхав я приблизно півтора земних екватора.

Ось хоча б взяти пересування на автомашинах — це ціла наука.

Саме складне і важке — сісти в потрібну тобі машину. Скільки завзяття, хитрості, а іноді і нахабства треба було проявити, щоб потрапити на машину. Необхідно особливе чуття і знання маршрутів, знання номерів та емблем машин, щоб вміти розпізнавати, куди йде кожна з них.

Шофери часто не говорять кінцеву зупинку, а називають якусь проміжну село, і справа пасажира визначити — чи поїде він далі. Інші просто брешуть і називають зовсім інший кінцевий пункт, але ти-то знаєш, що машини з такою міткою йдуть саме по твоєму маршруту.

Гірше всього, якщо потрапиш до подвыпившему шоферові — траплялося й таке. Одного разу лихий п’яничка, ведучи машину по настилу, зіскочив з нього на повороті, машина перекинулася.

Ми, чотири пасажири, вилетіли з кузова і не расшиблись тільки тому, що потрапили в болото. Іншого разу довелося їхати на «студебеккере», завантаженому трофейними протитанковими мінами.

Я сидів у кузові прямо на мінах. Була ніч, але водій-лихач так гнав, що міни стрибали, як м’ячики, та так високо, що інші вдарялися про тенге.

Як ловили попутку листоноші на війні | Історичний документ

Я сидів і думав: якщо машина налетить на що-небудь або впасти в канаву, всі ці кульки будуть стрибати на мене. А якщо по недбалості хоч в одній з них забули запал, від мене і від моїх листів взагалі нічого не залишиться.

Зазвичай доводилося їздити на вантажівках, влітку на відкритих, взимку — під тентом. Іноді вдавалося проїхати з комфортом в кабінці, рідко — на «виллисе», ще рідше — на «емкі». Найчастіше їздиш без всякого комфорту: стоячи, тримаючись за цистерну з пальним, в кузові разом з бензобочками, коровами, залізним ломом, а то й верхи на гарматі, причепленою до машини.

У мороз і дощову погоду на відкритих машинах їхати буває, м’яко кажучи, не особливо приємно. Настільки перемерзнешь або так промокнеш і продрогнешь, що готовий вискочити у будь хутора. Тільки думка про те, що звідси нескоро виберешся, утримує в кузові до найближчого КПП.

Добре, якщо рейс закінчувалося благополучно. На жаль, це відбувалося далеко не завжди. Півтора десятка разів я потрапляв під бомбардування й артобстріли, під кулеметний обстріл з літака.

Як-то сам заїхав з візком на мінне поле і не чув, як вибратися, тричі влучив у великі автомобільні аварії, одного разу їхав у поїзді, який зазнав аварії.

Всього не згадаєш і не розкажеш. Але головне — листи йшли за адресами.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь