Німецький фашизм простягав свої пазурі до Балкан, зокрема до Югославії, ще задовго до початку нинішньої європейської війни. Прагнучи захопити продовольчі ресурси і природні багатства балканських країн, гітлерівці мали намір перетворити ці країни на свою колонію. До того ж, за їхніми розрахунками, Балкани повинні були стати плацдармом для війни проти Радянського Союзу і дорогою на Близький Схід, Єгипет, Індію.
До нападу на Югославію і після початку військових дій Гітлер неодноразово виступав з офіційними заявами про визнання «остаточних кордонів» між Німеччиною і Югославією і вітав «єднання південнослов’янських народностей». Муссоліні підтвердив відновлений у 1937 р. пакт про нейтралітет і невтручання між Італією і Югославією, за яким Італія зобов’язалася «поважати недоторканність і єдність Югославії».
Гітлер і Муссоліні «дружньо зблизилися» з правлячими сербськими колами Югославян і в той же час за допомогою своїх агентів у Хорватії та Словенії нацьковували народи Югославії один на одного, щоб послабити це слов’янська держава.
Починаючи з літа 1940 р. події стали розвиватися з запаморочливою швидкістю. Румунію, Угорщину і Болгарію Гітлер перетворив у своїх васалів. Зайнявши ці країни, Гітлер фактично оточив Югославію з усіх боків.
Кожен новий крок, який вів до ізоляції Югославії, Гітлер незмінно супроводжував «гарантіями» про «повагу до югославського нейтралітету». Щоб приспати пильність Югославії, фашистська дипломатія в якості посередника брала участь у югославо-болгарському і югославо-угорському зближенні.
Пакти про «вічну дружбу», укладені Югославією з Болгарією в 1937 р. і з Угорщиною в кінці 1940 р., були ланками ланцюга так званої «гарантії миру», яку Гітлер створив у південно-східній Європі, звичайно, в цілях її поступового поневолення. При цьому він не переставав розпалювати територіальні суперечки, які існували між Югославією та Угорщиною, з одного боку, і Югославією та Болгарією— з іншого.
Гітлер підтримав болгарські ревізіоністські устремління, спрямовані проти Югославії і Греції, і таким чином залучив на свою сторону болгарський уряд, відмовилася від своєї політичної самостійності. Відразу ж після заняття Болгарії, в березні 1941 року, коли німецька армія стала загрожувати Югославії з тилу, Гітлер почав пред’являти все більші і більші вимоги до Югославії. Реакційний уряд Цвєтковича під тиском громадської думки змушене було призупинити видачу Югославії «на милість» німецького фашизму.
Гітлер вимагав приєднання Югославії до пакту трьох держав, тобто її фактичного підпорядкування німецько-італійського блоку. Це викликало в середині березня урядова криза в Белграді. Кілька міністрів вийшли з складу уряду на знак протесту проти капітуляції Цвєтковича.
Новий уряд генерала Сімовича доклало всіх зусиль до того, щоб зберегти мир. У своїй програмі вона прокламировало підтримання мирних і дружніх відносин з усіма державами, особливо з сусідніми країнами. 5 квітня 1941 р. між Радянським Союзом і Югославією був укладений договір про дружбу і ненапад.
Вся зовнішня політика югославського уряду свідчила про його мирних намірах. Але Гітлер не хотів допустити існування уряду, яке не було б, подібно до уряду Цвєтковича, його агентурою. Гітлер у припадку сказу вирішив приблизно покарати Югославію за її «зухвалість», що виразилася в небажанні бути рабом німецького фашизму. Війна проти Югославії Гітлеру потрібна була також і для того, щоб якомога швидше розправитися з противниками його агресивної політики не тільки в Югославії, але й в Угорщині, Румунії і Болгарії.
Мирна політика Югославії, возбуждавшая до собі великі симпатії у всіх країнах південно-східної Європи, була для Гітлера серйозною перешкодою, яку треба було усунути. Однією з перших жертв гітлерівської розправи над Югославією був угорський прем’єр-міністр Телекі, який в ніч на 3 квітня 1941 р. покінчив життя самогубством на знак протесту проти наказу Гітлера про вступ Угорщини у війну проти Югославії.
Свою політику подальшого розширення війни та розбійницького нападу на Югославію Гітлер намагався замаскувати трафаретного брехнею про переслідування німців в Югославії. Ці вигадки неодноразово спростовувалися не тільки кореспондентами цілого ряду нейтральних газет, але також видатними представниками німецької меншини в Югославії в їхніх публічних виступах по радіо.
Жалюгідні, нашвидкуруч зліплені фальшивки гітлерівців показували, як ці бандити поспішали покінчити з незалежністю Югославії. Балканські країни в якості військового плацдарму відігравали велику роль у авантюристских воєнних планах Гітлера, в яких він шукав виходу з все більш загрозливого внутрішнього становища німецького фашизму. Організованим військовим грабунком Балкан він розраховував також поповнити свої виснажені ресурси—насамперед пального і продовольства.