Передчуваючи, що скоро доведеться тікати з захопленої території, окупаційні власті намагалися зірвати весняний сівши в Білорусії, знищити озимі посіви і тим самим приректи населення на голодну смерть. Вони видали наказ заорати всі посіви навколо Барановичів та інших населених пунктів. Фашистські стерв’ятники обстрілювали з літаків мирних жителів, які працювали в полі.
«Чирвоная звязда» розповіла партизанам і всьому населенню про це зло, нелюдському акті гітлерівців. У номері за 19 травня 1944 року в передовій статті «наша Земля буде жити» говорилося: «Фашистський звір хоче перетворити нашу рідну Білорусь в пустелю. Але не бувати цьому! Наша Земля буде жити!
Селяни і селянки! Не виконуйте злочинних наказів німців, що забороняють засівати наші поля. Жоден клаптик землі не повинен залишитися незасіяних».
Боротьба за хліб в цей період перебувала в центрі уваги партизанської друку. Цій темі присвячувалися листівки-звернення до населення, газетні кореспонденції, вірші. Один вірш, надрукований у мирському районній газеті «Сцягсвабоды», написав селянин Микола Васильович Бразовский.
Партизани не тільки закликали селян відмовлятися виконувати накази окупантів, але й допомагали жителям сіл, що прилягають до лісів, проводити весняні польові роботи.
Майже кожен день то в одному, то в іншому районі спалахували запеклі бої між партизанами і німецько-фашистськими розбійниками, прагнули зірвати польові роботи, перетворити нашу землю в безплідну, голу пустелю.
В одній з таких сутичок з гітлерівцями загинув командир загону імені С. А. Рыжака Семен Юхович, улюбленець партизан «дядько Клим». Дізнавшись про це, я насилу стримав сльози — втрачено ще один великий друг, безстрашний дзержинський підпільник.
З настанням весни ще більш активно почали діяти підривники. Війну на рейках партизани вели постійно, надаючи тим самим велику допомогу Червоної Армії в розгромі ворога. Але особливо широкого розмаху вона прийняла з другої половини сорок третього року. Вже не тільки окремі диверсійні групи пускали під укіс ешелони, масовані удари по комунікаціях супротивника наносилися великими силами партизан. На великих ділянках вони підривали рейки, знищували зв’язок. Іноді захоплювали станції, на ешелони.
Два перших потужних удари по залізницях на ділянках Барановичі—Мінськ і Ліда—Мости загони і бригади нашого з’єднання завдали в ніч на 19, потім на 26 вересня. У ході цих операцій партизани підірвали до десяти тисяч рейок, зруйнували залізничне полотно на протязі понад 60 кілометрів.
Крім того, було знищено кілька мостів і виведено з ладу 65 кілометрів зв’язку. Ділянка залізниці Барановичі—Мінськ гітлерівці відновлювали чотири дні, а на ділянці між Барановичами і Лідою, де були підірвані мости, рух припинився на кілька місяців.
В одній з таких операцій довелося брати участь і мені. Видовище було вражаюче, не дарма масованих ударів по залізничних комунікацій партизани охрестили «концертами». Спочатку на декількох ділянках зав’язалися запеклі сутички — спеціально виділені ударні групи придушували укріплені вогневі точки противника, знищували охорону.
Слідом за ними, під прикриттям своїх товаришів, на «залізці» починали діяти групи підривників. Вони розгрібали щебінь, закладали вибухівку. Лунав сигнал — «Запалити бікфордів шнур!» — і все відбігали від полотна. Спалахували ланцюжка вогників, і через кілька миттєвостей нічну темряву розривали сотні блискавок. З однієї ділянки дороги до іншого перекочувався гуркіт вибухів, в повітря летіли шматки рейок. Вцілілі охоронці дороги розбіглися, залишивши в бліндажах і дзотах зброю, боєприпаси та інше майно.