У 1945 році у зв’язку з наближенням радянських військ до кордонів Німеччини перед керівними колами третього рейху виникла проблема евакуації шталагов і офлагов. Для багатьох полонених, особливо для «засиділися», це було пов’язано з надзвичайно великими труднощами: у важких зимових умовах їм доводилося здійснювати піші переходи на далекі відстані, часом доходили до 400— 600 кілометрів, протягом декількох тижнів.
Підполковник Крафт з Управління у справах військовополонених показав після війни, що вчасно подібної евакуації полонених ніби годували за угодою з Міжнародним Червоним Хрестом, а начальники транспортів нібито отримали від Управління у справах військовополонених спеціальну інструкцію: якомога більше перебувати біля полонених, щоб в дорозі ні в якому разі не допускати актів свавілля і насильства над ними.
А які були фактичні інструкції, видані у зв’язку з евакуацією?
Про це свідчать події в таборі в Жагани. До моменту наближення частин Радянської Армії (лютий 1945 року) в цьому таборі зібралося близько 10 тисяч полонених льотчиків. На нараді у головній ставці 27 січня 1945 року Гітлер прийшов в лють, коли почув від Герінга, що пропонувалося передати цих військовополонених радянським військам.
Гітлер наказав нещадно і негайно евакуювати полонених під посиленим конвоєм — у разі потреби пішки — і при найменшій спробі до втечі розстрілювати. Герінг доповнив цю директиву зазначенням «зняти з полонених штани і чоботи, щоб не могли втекти по снігу». Начальником цього транспорту було рекомендовано призначити генерала СС Ютнера або Глюкса.
Евакуація з Жагани англійських льотчиків (серед яких виявилося деяке число поляків — англійських льотчиків військово-повітряних сил) відбувалася в такому поспіху, що полонених цілих два тижні гнали пішки в напрямку Берліна.
Ночували прямо на снігу, там, де ніч заставала маршируючі колони полонених. Протягом усіх 14 днів військовополонені не отримали ні шматка хліба. Харчувалися тим небагатьом, що встигли захопити з собою з табору, а також мізерними припасами, які їм потайки передавали зустрінуті на дорозі «цивільні» невільники третього рейху (росіяни та поляки), що працюють у навколишніх селян і поміщиків.
При цьому офіцери-поляки з табору Жагани надали велику послугу своїм англійським товаришам, встановлюючи в дорозі контакт зі своїми «цивільними» земляками або з російськими людьми.
Що стосується конвоїрів, то вони обмежувалися тільки суворою охороною — і при кожному з них був дресирований пес. Про втечу не могло бути й мови. Через два тижні зовсім виснажених і хворих полонених посадили у вагони і повезли в Люккенвальде під Берліном.
Ще гірше проходила евакуація французьких полонених з шталагу VIIIC (Конін-Жаганский) в лютому 1945 року. За наказом начальника конвою, полонених по шляху неодноразово били, карали позбавленням їжі на 48 годин, примушували ночувати на снігу під час хуртовин або під дощем. Багато військовополонені по дорозі померли від голоду, виснаження і побоїв. Один з них, на прізвище Шомон, був розстріляний за те, що взяв на полі одну буряк.
Тяжкі години пережили також кілька тисяч французьких офіцерів, евакуйованих з табору для військовополонених в Хощно (Арнсвальде, 65 кілометрів на південний схід від Шецина). 29 січня 1945 року у зв’язку з наближенням радянських військ, гітлерівці погнали французьких військовополонених пішки на захід.
Під час цього семиденного маршу вони часто не отримували їжі і неодноразово ночували в суворих зимових умовах під відкритим небом. Вони «пізнали, що таке голод, хвороби, суворий клімат, жорстокість охоронців, презирлива байдужість відповідального німецького офіцера». Одна з колон полонених досягла 19 березня 1945года віддаленого офлага VIA в Зесте (Вестфалія), друга— офлага 63 в Вицендорфе, близько Берген-Бельзена.
У не менш важких умовах, але значно триваліший (8 тижнів) піший перехід зі сходу на захід через усю Німеччину здійснили польські військовополонені з офлагов, розміщених в тому ж II військовому окрузі (Щецин).