Як багаття врятував танкову бригаду | Історичний документ

Як-то раз в очікуванні обіду ми відпочивали біля вагона-кухні і розмовляли про своїх солдатських справах. Розмова зайшла про бомбежках — де безпечніше: в бронепоїзді або в бліндажі.

Старшина дивізіону Лузін, послухавши інших, вступив у розмову:

— Не завжди бомбардування застає в бліндажі. Скільки мені доводилося потрапляти під бомбардування і артналеты — можна б багато чого розповісти, тільки ви, мабуть, і не повірите.

— А ви, Григорій Васильович, розкажіть, як самі собі влаштували бомбардування під Харковом, — запропонував підійшов шофер бронемашини Гурбан.

— А, це ти? От сам і розповідай. А чого хрипишь?

— Та все з тієї пори не можу раздышаться.

— Розкажи, Гурбан, розкажи, — навперебій стали просити бійці.

Гурбан з готовністю відкашлявся.

— У ті пори німець відбив Харків і наступав далі, наш «Котовський» — пам’ятаєте? — отримав призначення на станцію Куп’янськ стримувати наступаючих німців. Ну, прибутку Куп’янськ.

Викликає мене командир бронепоїзда і каже: «Зі старшиною Лузіним поїдеш в штаб армії. Це за Куп’янському, біля станції». Зараз вже не пам’ятаю, яку він назвав. Старшина оформляв документи на продукти.

Розпитавши дорогу, під’їхали до кпп. Там пропускали колону танків. Вантажні машини стояли по узбіччях. Григорій Васильович каже: «Їдь за танком, інакше простоїмо до вечора». Я так і зробив.

Проїхали кілометрів вісім-десять, танки повернули вліво, а ми наддали ходу і помчали прямо по шосе. Назустріч рідкісні машини. «Старшина, — прошу, — відкрий люк, погляди, хто за нами». Він відкрив люк, обдивився. «За нами нікого, а от попереду видніється велике селище.

Давай під’їдемо, розпитаємо, а то заліземо до чорта на кулички». В цей час на горизонті показалася група німецьких літаків. «Зверни праворуч, — запропонував старшина,— он у той пісок. Дорога начебто є».

Я звернув на добре наїжджену, ще не растаявшую дорогу. Натиснув на акселератор і помчав повним ходом. Низько над нами, з гуркотом промайнули літаки, але не бомбили, видно. Тут дорога пішла погана, довелося зменшити хід, а потім і зовсім зупинитися. Ясно чулися розриви бомб на станції і гарматні залпи з Куп’янська.

З радіатора валив пар. «Бач, як рассамоварился, — сказав старшина. — Давай і ми запалимо». Закурили. Бомбардування і канонада незабаром припинилися. Ми відкрили обидві дверки. Потягнуло сквознячком — краса. Вилізли, озирнулися. Кругом калюжі, а в тіньових місцях ще сніг. Зліва від дороги поглиблення для стоянки танків. Вдалині якісь землянки. Праворуч на галявині сліди вогнищ.

Ми розім’ялися, дихали пахощами лісу. Легкий вітерець колихав торішнє листя. Дзюрчали струмочки. Призахідне сонце пробивалося крізь гілля, поблескивало в калюжках і краплі талого снігу. Вогкість, вона — весна. Якщо б не гул фронту — зовсім як у нас під Сарапулом.

Тут перебив оповідача нетерплячий голос:

— Ти чого ідилії розписуєш? Або більше сказати нічого?

— Так я до головного вже дійшов, тільки захрип, — почав виправдовуватися Гурбан, — хай далі старшина розповідає.

— Давай, старшина.

— Гаразд. Я коротенько. По обидві сторони дороги топко, розвернутися ніде, і Гурбан дав задній хід. І вже то він схибив, то дорога дуже слизька, однак, не доїжджаючи метрів сто до узлісся, заднє ліве колесо сповзло з дороги і провалилося.

Спершу здавалося, варто лише гілок підкинути, і ми миттю виберемося. Чого ми тільки не робили: підкладали гілки, підкопували землю, вываживали машину домкратом. Причому врахуйте, що це не пермський ліс — де б не застряг, кругом сушины повно.

А тут кожну гілочку доводилося тягати метрів за сто чи рубати дубняк. Два рази Гурбан бігав на шосе просити допомоги, але там машини йшли на фронт — навантажені, а з фронту — з пораненими.

Так що години через дві роботи положення не тільки не покращився, а зовсім стало жахливе: провалилося ще ліве переднє колесо. Якби не підкладені дерева, броньовик взагалі б перевернувся. Як говориться, кігтик зав’яз — всій пташці пропасти. Ну що тут будеш робити?

А ми намученные, брудні, промоклі по пояс, голодні. До того ж посипав дрібний дощик. Сіли, закурили і закручинились. Самим жарко, а ноги холонуть. «Давай, — кажу, — хоч вогнище розпалимо, перекусимо та посушимся, а потім підемо шукати допомоги». Забрали карабін, казанок, консерви, пішли на галявину, де були вогнища. Гурбан ще заперечував, казав — далеко. Але ближче ніде і нічим розводити багаття.

Як багаття врятував танкову бригаду | Історичний документ

Мокрі головешки, сучки і відвологла солома ніяк не хотіли розпалюватися. Солома тліла, диміла, яскріла, але гаснула. Кілька разів плескали потрошку бензином, вогнище спалахувало, але тут же гас.

Мокра від поту сорочка холодила спину, мерзли ноги. «Так лей більше!» — сказав я. Гурбан зрадів і вилив мало не пів каністри. Я кинув сірника. Вогнище пихкав і пішов проломлювати, навіть старі головешки розкалилися і зайнялися вогнем. Полум’я приємно обпікало обличчя, від мокрих колін повалив пар.

«Розкидай скоріше багаття, — кажу, — аж надто великий, побачать, почнуть бомбити». Ми витягли кілька головешок побільше і розкидали по поляні. Вони іскрилися, іноді яскраво спалахували і поступово потухали.

І тут пролетів німецький літак.

Старшина помовчав, обвів нас поглядом, облизав пересохлі губи і, бачачи, що ми слухаємо його з цікавістю, продовжував:

Я вже доїдав другу кварту розігрітих консервів, Гурбан чаклував з казанком на багатті, щоб швидше закипав чай, як раптом яскравий спалах освітив галявину, позаду гримнуло, нас обдало вітром, кругом посипалися грудки землі і суччя.

Не встигли ми отямитися, гримнуло попереду. Я схопив чоботи, шинель, онучі, крикнув Гурбану, щоб біг до броньовика. Він перекинув через плече карабін, підхопив пожитки, але і казанок не кинув. Притримуючи рукавом гарячу дужку, побіг за мною. «Та кинь ти казанок!»— кричу. «Нічого, — відповідає, — ще чаю нап’ємося. А ти ложку взяв?» Тут кругом снаряди рвуться, а він — про ложку.

Стемніло вже неабияк. Спалах, гуркіт важких снарядів, валяться дерева і падаючі з неба грудки і гілки, свист і шльопання влетающих в бруд осколків.

Спотикаючись і ковзаючи босими ногами, я біг і думав: невже ось так і вб’є? Сильно кольнуло ступню. Треба б надіти чоботи. А куди ж я, справді, подевал ложку? Кухоль я тримав у лівій руці і, здається, викинув. Уб’ють — все одно нічого не треба. Адже ось, хлопці, смішно сказати: серце заходиться, а тут якісь дурні думки лізуть в голову.

Але ми чудово розуміли старшину. В найстрашніші хвилини бомбардувань і таке пригадується: шкода, що вранці не догрыз шматочок цукру, не закріпив у ворота болтавшуюся гудзик, от тепер і обірвалася.

Між тим старшина продовжував:

— Схоплювалися, плюхались у бруд, знову піднімалися, бігли до броньовика. На шляху попалася воронку від снаряда. Скотилися прямо у воду на дні. Тут ще більше відчувалося, як тремтить земля. Відхекалися.

Я натягнув чоботи на босу ногу. Начебто сюди менше били. Он вже поруч наш бронеавтомобіль. Схопилися, побігли, кинули речі в броньовика, а самі всередину. Вже потім речі був утягнутий. Гуркіт снарядів все посилювався, але вони лягали оддалік, там, де колись стояли танки і де тільки що були ми. До броньовика залітали лише окремі випадкові снаряди. В кількох місцях горів ліс.

Довго чи коротко — артналет припинився. Ми з полегшенням закурили. «Ось моя ложка», —намацавши її в кишені, сказав я Гурбану. «А ось і казанок», — Гурбан підняв його з підлоги. Тільки води в ньому не залишилося ні крапельки.

Треба все таки йти на дорогу шукати допомоги.

Пройшли кроків двісті-триста і почули голоси і пирхання моторів. Зупинилися, прислухалися.

«A-а, дезертири, — промовив хтось у темряві. — Руки вгору!» Насилу ми розтлумачили, яку заворушку потрапили. Старший лейтенант з артилерійськими емблемами дав шість чоловік на підмогу, витягли ми наш броньовик на путівець і дещо як вибралися на шосе. Спалахи блискавиць було видно по всьому горизонту, горіла село в різних місцях.

Ось так ми своїм багаттям і викликали вогонь на себе. До штабу і назад до бронепоезду добралися вже благополучно, — закінчив свою розповідь старшина Лузін.

— Я пам’ятаю, Шевельов дуже турбувався і хотів посилати нас на пошуки, — вставив хтось з розвідників.

— А що ж ти головного не говориш? — поремствував Гурбан. — Адже Там ось ще що: коли старший лейтенант проглядав наші документи, запитав: «Ви розклали багаття?» Старшина відповідає: «Так, ми». — «А хто ще з вами був?» — «Нікого, товаришу старший лейтенант». — «Навіщо ж вам двом знадобилося стільки багать?» — «Так багаття-то ми один попередили, тільки він дуже розгорівся, ми і порозкидали палаючі головешки». Ось так фокус — старший лейтенант навіть присвиснув.

— А нашому командирові батареї передали подяку за телефоном — за винахідливість. За те, що здогадалися послати розвідників і розкласти помилкові відволікаючі багаття. Сам комдив дзвонив.

Викликали вогонь на себе і тим врятували танкову бригаду від артналета. А наш комбат знати нічого не знає і просив мене з’ясувати — що за частина. Ось повернуся і скажу йому, що це були ви з бронепоїзда «Котовський».

Тут Гурбан закашлявся й замовк.

— Так вас тепер нагородять? — запитав хтось.

— Помовч уже, чудило, — промовив старшина. — Ми ж не по хоробрості то справу зробили, а так, випадково. Кого ж тут нагороджувати? Хіба що головешки, — усміхнувся він.

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь