Іноді в Росії прослизає зверхній підхід до білоруського народу, який, мовляв, і не народ зовсім, а якесь відгалуження росіян. І мова у них, нібито, якийсь неграмотний варіант російської. Між тим цей вельми обивательський, дилетантський підхід не вірний.
І справа тут не у формальному класифікаційному підході. Білоруський народ у мовному відношенні належить до східнослов’янської підгрупи слов’янської групи індоєвропейської мовної сім’ї, як і російська, і українська.
Говорячи про особливості появи та розвитку потрібно відзначити, що білоруська народність краще окреслена, ніж російська і українська, оскільки, по-перше, формується на основі племінного масиву західних кривичів, а по-друге, з дуже раннього часу знаходиться у відокремленому політичному просторі, з моменту утворення вже за життя Володимира Святославича самостійного Полоцького князівства.
Хоча, як ми побачимо далі, не все так однозначно. Білоруський народ не є повністю однорідним. І саме політичний чинник мав особливе значення у створенні білоруської народності. Наприклад, південно-білоруські райони відрізняються в етнічному плані від більш північних, оскільки вони в Полоцьке князівство не входили, а в рамках Турово-Пінського князівства залишалися в сфері впливу Києва.
Те ж саме можна сказати про південно-західних районах Білорусі (Брестська область), які входили до складу Галицько-Волинського князівства, а потім перебували в межах Польського королівства. В останньому випадку справа, звичайно, не тільки в політичному факторі, але і в розташуванні на стику східно – і західнослов’янських ареалів.
Генетична картина білорусів цілком пов’язана з місцем їх оформлення, оскільки райони сучасної Білорусі були місцем проживання балтських племен з невеликою кількістю фінських поселенців, до яких прийшли в середині I тис. н. е. східнослов’янські кривичі, дреговичі й радимичі.
Тому генетичний вигляд білорусів, хоча в основі слов’янський, але має спільні риси з попередніми поселенцями балто-фінського походження. При цьому сучасні південні білоруси мають більшу близькість із українцями, східні – з російськими західних областей Росії, північно-східні близькі городян, а північно-західні – литовцям.
На думку антропологів у білорусів склався своєрідний антропологічний вигляд, що відрізняється як від українців, так і від росіян. В якості відмінності вказують, що на відміну від російських білоруси не настільки широкі і щільні у будові тіла, відрізняються світлістю шкіри і очей.
У самій білоруської науки аж ніяк немає єдиного погляду на етнічне походження білорусів. Деякі білоруські дослідники наполягають на тому, що саме білоруси, як найменш смешивавшиеся з неслов’янськими народами, мають найбільш чистим типом східного слов’янства порівняно з росіянами і українцями.
У принципі така точка зору антропологічно може бути цілком обгрунтована, якщо взагалі можна говорити про якийсь чистому типі народу, який не був єдиним і формувався із значної кількості племен. Крім того, як вже зазначалося, змішування білорусам не вдалося уникнути.
Інша версія, яку іноді називають фінської, стверджує, що білоруси – продукт змішання слов’ян і фінів. В якості доказу вказується на фінські назви деяких річок, наприклад, Двіни. Втім, гідроніми хоча і вказують на перебування на певних територіях фінського населення, але зовсім не доводять значущості його роль в етногенезі.
Більш обґрунтованою вважається балтський концепція, яка замість фінів вказує на предків литовців і латишів, як на субстрат, який вступив в контакт із східними слов’янами, в результаті якого з’явилися згодом білоруси.
Популярною є також кривичская позиція, в основі якої лежить твердження, що вся самобутність білоруської народності визначена особливостями племінного союзу кривичів, а не змішанням з ким би то не було.
Ряд істориків вважає, що учасниками формування білоруської народності окрім кривичів були також дреговичі, розташовані південніше кривичів в басейні Березини, північніше Прип’яті.
Жива ще практично радянська позиція, що білоруси з’явилися в результаті поділу давньоруської народності.
На хвилі сучасного розвитку патріотичної ідеології в середовищі істориків виникає також уявлення про якихось давніх білорусів, які з самого початку становили окрему гілку східного слов’янства. Звичайно, така точка зору представляється позицією, породженої поточним моментом національного становлення Білорусі.
Яка ж з цих позицій є вірною? Якщо відкинути як ненаукову ідею про «давніх білорусів», то можна сказати, що кожна з названих позицій вірна невірна і в якійсь мірі.
Дійсно, певні етнічні особливості мають корені в древніх племінних об’єднаннях – кривичах, перш за все, але також і дреговичах, і радимичах. Однак ці особливості не були визначальними, і надалі згладжувалися в результаті взаємодії з іншими східнослов’янськими племенами в рамках Давньоруської держави, навіть незважаючи на політичну відособленість Полоцького князівства, тим більше що останнім володіло не всією територією сучасної Білорусі
Вплив балтів і фінів теж простежується в білоруському етногенез, але настільки ж не визначає, як і вплив фінів росіян, і тюркське на українців. Виникнення білорусів в результаті розпаду єдиного давньоруського етносу можна було б розглядати як версію, якщо б цей етнос дійсно склався. Однак процес його складання хоча і йшов, але був перерваний політичним поділом східнослов’янських земель між Московським і Польсько-литовською державами.
Таким чином, можна зробити висновок, що хоча передумови для появи білоруської народності були з давніх часів, головний імпульс для початку її оформлення було дано політичними причинами. Перебування у складі Речі Посполитої, причому саме в литовській її частини визначило як відособленість місцевого населення, як від росіян, так і від українців, які в більшій мірі перебували під польським впливом.
Потрібно сказати, що це відокремлення йшло досить повільно. Досить згадати про тісні культурні контакти східних литовських земель з росіянами в XVI-XVII ст. Іван Федоров при Івані Грозному, Симеон Полоцький при Олексія Михайловича ніяк не сприймали себе представниками іншого народу по відношенню до росіян. Хоча як мовні, так і культурні відмінності, безумовно, мали місце, але чіткого етнічного поділу до кінця XVIII не усвідомлювалось в повній мірі.
Як не дивно якісний поштовх, ускоривший поява білорусів, був дан приєднанням їх території до Росії в ході поділу Речі Посполитої. Чому ж приєднання призвело не до об’єднання, а навпаки, поділу? Справа в тому, що російська народність сформувалася раніше.
Смутний час інтенсифікувала цей процес, а перетворення Росії в імперію завершило його остаточно. Тобто була вже готова і тому більш закрита і притому титульна великоруська народність і складається білоруська, яка влитися в неї вже не могла.
Саме становище білорусів як народності другорядної додатково підштовхнуло до пошуку власної національної ідентичності. Політика Російської імперії щодо русифікації західних окраїнних територій призвела до зворотного ефекту – протидії.
Про це говорить яскравий показник завершення складання білоруської народності – поява етнічних стереотипів у відносинах між росіянами і білорусами, тобто ставлення як до іншого народу.
Це чітко простежується тільки в XIX столітті, і саме тоді можна говорити, що формуються головні ознаки національної ідентичності, національна самосвідомість, особливий менталітет, національну мову, і, зрештою, прагнення до національної незалежності.
Можна сказати, що великоруська національна політика та ідеологія стали тими додатковими факторами, які відштовхнули білорусів, як і українців від росіян. Навіть у наш час процес створення Союзної держави Росії і Білорусі гальмується, якщо не сказати сильніше, побоюванням білорусів перетворитися в країну не дорівнює, а залежну. І відповідно це ж ще більше підштовхує білорусів на шлях подальшого зміцнення національної ідентифікації.