Якщо запитати, яка взуття була традиційно російської, то напевно кожен, не замислюючись, відповів: постоли – плетені з елементів кори дерев, найчастіше лика, взуття, яка кріпилася до ноги такими ж личаними ремінцями — волок. Дійсно, незважаючи на простоту, не надто велику стійкість до природних умов, не дуже вишукану естетичність, цей вид взуття у нашій країні благополучно дожив і активно використовувався до ХХ століття включно. Але коли ж з’явилися личаки? Унікально їх російське походження?
Цікаво, що з’ясувати походження самої назви точно не вдається. Є тільки припущення. Одна версія виводить його від слова «лапа» з додаванням суфікса. Як «ніготь» від ноги. Але незрозуміло, чому людська нога може називатися лапою.
Інший варіант – від давньослов’янського слова «лап» — ганчірка. Від нього ж – «латка». Але який зв’язок ганчірки з лаптем? І є ще один може бути більш реальний варіант – походження від грецького слова «lepos» — кора. Звідси лапоть – виріб з кори. Але єдиної прийнятої версії немає. Є в російській мові і інші найменування постолів: «коверзни», «хрестовики», «лычники» і ще багато різних варіантів.
Час появи постолів точно з’ясувати досить складно через недовговічність матеріалу, з якого вони виготовлялися. Однак деякі натяки минуле залишило нам. На деяких стоянках людей епохи неоліту (VІІІ-V тис. до н. е.) археологами виявлені особливі кістяні гачки — кадачи, кочедыки, які використовувалися для плетіння постолів. Подібні їм, тільки залізні, використовувалися й багато століть пізніше.
Відомо, що різні види плетеного взуття були і в інших народів: від японських варадзи до індіанських мокасин. І це зрозуміло, оскільки з давніх часів важко було знайти більш зручний матеріал, ніж той, який оточував з усіх боків. Так що з’ясувати якого саме народу належить честь винаходу постолів, навряд чи вдасться.
Тепер нам зрозуміло, що Русь і взагалі слов’яни не є винахідниками постолів конструктивно, але з упевненістю можна сказати, що росіяни користувалися цим видом взуття з моменту свого власного появи. Аналогічно він зустрічався і у найближчих сусідів – фінських народів, північних германців. Природно з моменту появи більш надійною та зручною взуття зі шкіри, лапоть стає долею небагатих людей, яких часто і називали лапотниками. Перша згадка постолів в літописі вже звучить саме в такому значенні.
Повість тимчасових років, повідомляючи про події Х століття, коли князь Володимир здійснив похід на Волзьку Болгарію, то взяті в полон болгари вразили князя тим, що всі були в чоботях. Тоді князь вирішив, що такий багатий і сильний народ данину платити не буде, і треба шукати лапотников. То є ж тоді лапотник – зневажливе прізвисько. Але якраз такими і була переважна частина російського селянства. Та й не тільки російської. Коли в столітті в Норвегії почалася селянська війна, повсталі отримали прізвисько «биркебейнеры» — з ногами з берези – лапотники.
Причина популярності постолів і їх поширеності досить проста – дешевий і доступний матеріал, який забезпечував пред’являється повсякденного взуття якість. Спільним матеріалом для постолів всіх видів є рослинний матеріал, частіше — кора дерев. Саме її легкодоступність і повсюдна поширеність (крім пустельних, тундрових і степових районів) забезпечила і старовина появи і широкого поширення плетеного взуття. Але в залежності від конкретного матеріалу, техніки виготовлення з’являється безліч різних типів такого взуття.
Саме липове лико забезпечувало найбільшу м’якість і одночасно міцність постолів. Крім того в хід йшло лико з в’яза, дуба. Нерідко постоли називали саме за матеріалом виготовлення – дубовики, в’язовики. Найбільш доступним матеріалом, але водночас і найменш якісним були вербові породи, з яких готували для плетіння мочало. Верболіз ріс скрізь, але постоли з нього і грубі, і недовговічні.
Існували також різні варіанти плетіння постолів, у різних народів – свій. На Русі технологія плетіння з давнини розрізнялося за родами і областях. Так передбачається, що північно-східні племена – в’ятичі, кривичі, новгородські словени — практикували косе плетіння. Правда, словени намагалися бортики робити вище і із-за меншої поширеності липи використовували березове лико. А от південні і західні племена східних слов’ян — поляни, дреговичі, деревляни, радимичі – воліли пряме плетіння.
Головний недолік личаків – недовговічність. Середній термін служби пари постолів – тиждень, а при напруженій праці і в далекій дорозі вони зношувалися і за пару днів. Але ця проблема компенсувалася легкістю виготовлення нових, для чого не потрібно особливого навчання. Недарма про сильно выпившем говорили, що він «лика не в’яже» — не може виконати найпростішу роботу.
Постоли благополучно дожили практично до сучасності і пояснюється це все тієї ж дешевизною і простотою виготовлення. Тут справа звичайно не в чудовій якості, а у відсутності або недостатності альтернативи. Виготовлення черевиків або чобіт вимагало цього складного багатоетапного виробництва. Якщо умов або коштів для цього немає, то постоли – найкращий варіант.
Яскравим прикладом цього служить Червона Армія часів громадянської війни, значна частина бійців якій, при відсутності належного виробництва чобіт, централізовано забезпечувалася постолами, які заготовляли спеціальною надзвичайною комісією по заготівлі валянок і постолів (ЧЕКВАЛАП). Німці теж оцінили якість постолів на своїй шкурі в зимових умовах часів Великої Вітчизняної. Коли в нашій країні було, нарешті, налагоджено достатню кількість фабричної взуття, необхідність в постолах відпала. Але чимало ще народів у світі, які користуються плетеними взуттям і донині.