Хто наказав розстріляти царську сім’ю | Історичний документ

Вбивство сім’ї Романових породило чимало чуток, домислів, спробуємо і ми розібратися хто наказав вбити царя.

Версія перша «Секретна директива»

Одна з версій, яку часто і досить одностайно віддають перевагу західні вчені, полягає в тому, що всі Романови були знищені згідно з якоїсь «секретній директиві», що надійшла від уряду Москви.

Саме цієї версії дотримувався і слідчий Соколов, виклавши її у своїй насиченою різними документами книзі про вбивство царської сім’ї. Таку ж точку зору висловлюють і два інших автора, які у 1919 році особисто брали участь у розслідуванні: генерал Дитерихс, отримав від Колчака вказівку «вести спостереження за ходом слідства, і кореспондент лондонської «Таймс» Роберт Уілтон.

Написані ними книги є найважливішими джерелами для розуміння динаміки розвитку подій, але — як і книга Соколова — відрізняються певною тенденційністю: Дитерихс і Уілтон будь-яку ціну прагнуть довести, що більшовики, орудовавшие в Іпатіївському домі, були чудовиськами і злочинцями, але всього лише пішаками в руках «неросійських» елементів, тобто жменьки євреїв.

У деяких правих колах білого руху — а саме до них примикали згадані нами автори — антисемітські настрої проявлялися на той час у крайніх формах: наполягаючи на існуванні змови «жидо-масонської еліти, вони пояснювали цим всі події, що відбулися, від революції до вбивства Романових, звинувачуючи у скоєному виключно євреїв.

Нам практично нічого не відомо про можливе існувала «секретній директиві», що надійшла з Москви, зате нам добре відомі наміри і переміщення різних членів Уралради.

У Кремлі продовжували ухилятися від прийняття якогось конкретного рішення щодо долі імператорської сім’ї. Можливо, спочатку московське керівництво подумувало про таємні переговори з Німеччиною і передбачало використовувати колишнього царя в якості свого козиря. Але потім в черговий раз переміг принцип «пролетарського правосуддя»: Миколи II повинні були судити на показовому відкритому процесі і тим самим продемонструвати народові і всьому світові грандіозний сенс революції.

Троцький, сповнена романтичного фанатизму, бачив себе в ролі громадського обвинувача і мріяв пережити моменти, за своєю значимістю гідні Великої французької революції. Свердлову доручили зайнятися цим питанням, а Уралсовет повинен був підготувати сам процес.

Проте Москва перебувала занадто далеко від Єкатеринбурга і не могла до кінця оцінити обстановку на Уралі, яка стрімко нагніталася: белоказаки і белочехи успішно і швидко просувалися до Єкатеринбургу, а червоноармійці бігли, не чинячи опору.

Становище ставало критичним, і навіть здавалося, що революцію з працею вдасться врятувати; в цій складній ситуації, коли Радянська влада могла впасти з хвилини на хвилину, сама думка про проведення показового процесу представлялася анахронічну і нереальною.

Існують докази, що президія Уралради і обласна ЧК обговорювали з керівництвом «центру» питання про долю Романових, і саме у зв’язку з ускладнилася обстановкою.

До того ж відомо, що в кінці червня 1918 року воєнком Уральської області та член президії Уралради Філіп Голощокін вирушив у Москву, щоб вирішити долю імператорської сім’ї. Нам точно не відомо, чим закінчилися ці зустрічі з представниками уряду: ми знаємо тільки, що Голощокіна брали в будинку Свердлова, його великого друга, і що він повернувся в Єкатеринбург 14 липня, за два дні до фатальної ночі.

Єдиним джерелом, де йдеться про існування «секретної директиви» з Москви, є щоденник Троцького, в якому колишній нарком стверджує, що дізнався про розстріл Романових тільки в серпні 1918 року і повідомив йому про це Свердлов.

Однак значення цього свідоцтва не надто велике, оскільки нам відомо інше заява того ж Троцького. Справа в тому, що у тридцяті роки в Парижі вийшли мемуари якогось Беседовского, колишнього радянського дипломата, який втік на Захід. Цікава деталь: Беседовський працював разом з радянським послом у Варшаві Петром Войковым, «старим більшовиком», який зробив запаморочливу кар’єру.

Це був той самий Войков, який, ще будучи комісаром продовольства Уральської області — діставав сірчану кислоту, щоб облити нею трупи Романових. Ставши послом, він сам помре насильницькою смертю на пероні Варшавського вокзалу: 7 червня 1927 року Войкова застрелить сімома пострілами з пістолета дев’ятнадцятирічний студент і «російський патріот» Борис Коверда, який вирішив помститися за Романових.

Але повернемося до Троцькому і Беседовскому. У мемуарах колишнього дипломата наводиться розповідь — нібито записаний зі слів Войкова — про вбивство в Іпатіївському домі. Серед інших численних вигадок є в книзі один абсолютно неймовірний: Сталін виявляється безпосереднім учасником кривавої розправи.

Згодом Беседовський прославиться саме як автор вигаданих історій; на обрушилися з усіх сторін обвинувачення він відповідав, що правда нікого не цікавить і що його головною метою було поводити за ніс читача. На жаль, Троцький — вже перебуваючи у вигнанні, — засліплений ненавистю до Сталіна, повірив автору мемуарів і зазначив наступне: «За словами Беседовского, царевбивство було справою рук Сталіна…»

Існує ще одне свідчення, яке може вважатися підтвердженням того, що рішення про розстріл всієї імператорської родини було прийнято «поза» Єкатеринбурга. Мова йде знову-таки про «Записці» Юровського, в якій йдеться про наказ розстрілу Романових.

Не слід забувати, що «Записка» складена у 1920 році, через два роки після кривавих подій, і що в деяких місцях Юровскому зраджує пам’ять: наприклад, він плутає прізвище кухаря, називаючи його Тихомировим, а не Харитоновим, а також забуває, що Демидова була служницею, а не фрейліною.

Можна висловити й іншу гіпотезу, більш правдоподібну, і спробувати пояснити деякі не зовсім зрозумілі місця в «Записці» наступним чином: ці короткі спогади призначалися для історика Покровського і, ймовірно, першою фразою колишній комендант хотів звести до мінімуму відповідальність Уралради і, відповідно, свою власну. Справа в тому, що до 1920 року кардинально змінилися цілі боротьби, так і сама політична обстановка.

В інших своїх мемуарах, присвячених розстрілу царської родини і досі не видані (вони були написані в 1934 р.), Юровський більше не говорить про телеграмі, а Покровський, порушуючи цю тему, згадує лише якусь «телефонограму».

Друга версія: Самостійне рішення Уралради

А тепер розглянемо другу версію, яка виглядає, бути може, більш правдоподібно і більше імпонувала радянським історикам, так як знімала з вищих партійних керівників всяку відповідальність.

Згідно цієї версії рішення про розстріл Романових взяли члени Уралради, причому абсолютно самостійно, навіть не звернувшись за санкцією до центрального уряду. Єкатеринбурзький політикам «довелося» піти на такі крайні заходи із-за того, що білі стрімко наступали, і не можна було залишити противнику колишнього государя: якщо використовувати термінологію того часу, Микола II міг стати «живим прапором контрреволюції».

Не існує відомостей — або ж вони ще не опубліковані — про те, щоб перед розстрілом Уралсовет направляв в Кремль повідомлення про своє рішення.

Хто наказав розстріляти царську сімю | Історичний документ

Досі ця телеграма являла собою одне з основних свідчень того, що були вбиті всі члени імператорської сім’ї; тому немає нічого дивного, що її справжність часто ставилася під сумнів, причому тими авторами, хто охоче клював на фантастичні версії про те чи іншому з Романових, якому нібито вдалося уникнути трагічної долі. Сумніватися в автентичності цієї телеграми немає ніяких серйозних причин, особливо якщо її порівняти з іншими аналогічними документами.

Соколов використовував послання Бєлобородова для того, щоб показати витончене підступність всіх більшовицьких керівників; він вважав, що дешифрований текст підтверджує існування попередньою домовленістю між екатеринбургскими лідерами і «центром». Ймовірно, слідчому не був відомий перший звіт, переданий «по прямому дроту», так і в російському варіанті його книги текст цього документа відсутня.

Відволічемося, однак, від особистої точки зору Соколова; ми володіємо двома інформаціями, переданими з проміжком в дев’ять годин, причому справжній стан речей розкривається лише в останній момент. Віддаючи перевагу версії, за якої рішення про розстріл Романових прийняв Уралсовет, можна зробити висновок, що, не відразу повідомляючи про все те, що трапилося, єкатеринбурзькі лідери хотіли пом’якшити, можливо, негативну реакцію Москви.

В підтвердження цієї версії можна навести два свідоцтва. Перше належить Нікуліну, заступник коменданта Іпатіївського будинку (тобто Юровського) і його активного помічника під час розстрілу Романових. Нікулін також відчув необхідність написати свої спогади, явно вважаючи себе — як, втім, і інші його «колеги» — важливим історичним обличчям; у своїх мемуарах він відкрито стверджує, що рішення про знищення всієї царської сім’ї прийняв Уралсовет, абсолютно самостійно і на свій страх і ризик».

Друге свідчення належить вже знайомому нам Воробйову. У книзі спогадів колишній член президії виконкому Уралради розповідає наступне:

«…Коли стало очевидним — Єкатеринбург нам не втримати, — питання про долю царської сім’ї було поставлено руба. Відвозити колишнього царя було нікуди, та й везти його було далеко не безпечно. І на одному із засідань Облради ми вирішили Романових розстріляти, не чекаючи суду над ними».

Підкоряючись принципу «класової ненависті», люди не повинні були відчувати ні найменшої жалості по відношенню до Миколи II «Кривавому» і промовити хоч слово про тих, хто розділив з ним його страшну долю.

Аналіз версій

А тепер постає цілком закономірне питання: чи було в компетенції Уралради самостійно, навіть не звертаючись за санкцією до центральної влади, приймати рішення про страту Романовых, беручи на себе, таким чином, всю політичну відповідальність за скоєне?

Перша обставина, яку слід враховувати, — це відвертий сепаратизм, властивий в період громадянської війни багатьом місцевим Радам. У цьому сенсі Уралсовет не був винятком: він вважався «вибухонебезпечним» і вже встиг кілька разів відкрито продемонструвати свою незгоду з Кремлем. До того ж на Уралі активно діяли представники лівих есерів і безліч анархістів. Своїм фанатизмом вони штовхали більшовиків на показові акції.

Третім підстьобує обставиною було те, що деякі члени Уралради — в тому числі і сам голова Бєлобородов, чий підпис стоїть під другим телеграфним повідомленням, — дотримувалися вкрай лівих поглядів; ці люди пережили довгі роки посилань і царських в’язниць, звідки і їх специфічне світовідчуття. Хоча члени Уралради були відносно молодими, але всі вони пройшли школу професійних революціонерів, і у них за спиною були роки підпілля і «служіння справі».

Боротьба з царизмом у будь-яких формах була єдиною метою їх існування, і тому у них навіть не виникло сумнівів, що Романових, «ворогів трудового народу», слід було знищити. В тій напруженій обстановці, коли лютувала громадянська війна і доля революції, здавалося, висіла на волосині, страта імператорської сім’ї представлялася історичною необхідністю, обов’язком, який потрібно було виконати, не впадаючи в співчутливі настрою.

У 1926 році Павло Биків, змінив Бєлобородова на посаді голови Уралради, написав книгу під назвою «Останні дні Романових»; як ми побачимо пізніше, то був єдиний радянський джерело, де підтверджувався факт вбивства царської сім’ї, але цю книгу дуже скоро вилучили. Ось що пише Таняев у вступній статті: «Ця задача була виконана Радянською владою з властивою їй сміливістю — приймати всі заходи для порятунку революції, як би з зовнішньої сторони довільні, беззаконны і суворі вони не здавалися».

І ще: «…для більшовиків суд ні в якій мірі не мав значення органу, выясняющего дійсну вину цієї «святої сімейки». Якщо суд і мав якийсь сенс, то лише як дуже хороше агітаційний засіб для політичної освіти мас, і не більше». А ось ще один з найбільш цікавих уривків з передмови Таняева: «Романових довелося ліквідовувати в надзвичайному порядку.

Радянська влада в цьому випадку проявила крайній демократизм: вона не зробила виняток для всеросійського вбивці і розстріляла його нарівні із звичайним бандитом». Права була героїня роману А. Рибакова «Діти Арбата» Софія Олександрівна, знайшла в собі сили вигукнути в обличчя своєму братові, несгибаемому сталинисту, такі слова: «Якщо б цар судив вас по вашим законам, то він протримався б ще тисячу років…»

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями: