В районі Перемишля створювався новий загін, збільшувалась жива сила, будувалися довготривалі споруди. Причому 99-я стрілецька дивізія починаючи з кінця 1939 року, коли встановилася нова межа, прокладала свою смугу оборони. Роботи велися майже цілий рік. Тривожна обстановка в травні — червні 1941 року змусила командира дивізії тримати на ряді ділянок позицій постійні гарнізони. Було встановлено цілодобове спостереження. Для посилення прикордонних застав щодня виділялося від відділення до взводу.
Багато польські і українські громадяни, які жили по той бік кордону, намагалися попередити радянських людей про навислу над країною небезпеки. Вони таємно переходили кордон і повідомляли все, що їм відомо про підготовку військової загрози. Одного разу радянському прикордонного наряду крикнула з того боку селянка: «Стережіться, брати, бо німець мости наготував». Подібних випадків було чимало.
Згущення грозових хмар все виразніше виявлялося і в самому Перемишлі. З 15 червня 1941-го в закордонній частині міста було введено затемнення. Поліцейський годину, діяв і раніше, став дотримуватися ще суворіше.
В середині червня 1941 року німецько-фашистські з’єднання групи армій «Південь» зайняли вихідні рубежі в безпосередній близькості від радянського кордону. Радянське командування змушене було вживати відповідні заходи. Начальник прикордонного загону підполковник Я. І. Тарутин в середині червня провів нараду з командним складом штабу про підвищення пильності. Групі працівників штабу загону було наказано відправитися на застави для негайного прийняття заходів до посилення боєготовності.
Рано вранці в неділю, 22 червня, на прикордонний загін обрушився потужний артилерійський вогонь. Приміщення штабу струсонуло. Вилетіли шибки у вікнах, посипалася штукатурка зі стелі та стін. Порушилася телефонний зв’язок, з ладу вийшла рація…
У штабі загону зв’язківцем і черговим на комутаторі служив Михайло Пилипович Крестьянинов. З офіцерів штабу і обслуговуючого персоналу відразу ж створили роту. Її командиру старшому лейтенантові Р. С. Поливоді було наказано разом з 14-ї заставою і штабом 4-ї комендатури обороняти залізничний міст, міську електростанцію і вокзал.
Керівництво штабу негайно спустилася в підвал. Крестьянинову наказали налаштувати іншу рацію. Але вона працювала тільки на близьку відстань. І тоді начальник зв’язку наказав:
— Крестьянинов, негайно тягни зв’язок за місто, до начальника прикордонного загону.
Крестьянинов швидко взяв котушки дроту, переносний телефонний апарат і вибіг із приміщення. Перебігаючи від одного кута будинку до іншого, він потягнув за собою смолистий телефонний кабель. Провід змійкою лягав на землю, петляючи між будівлями…
Через півгодини зазуммерил телефонний апарат. Крестьянинов відповідав: «Так, слухаю…». Він щохвилини передавав трубку начальнику загону, намагався викликати комендатури, застави. Але це йому не вдавалося. В штаб загону прибували посильні. Отримавши наказ, вони тут же йшли його виконувати. У штабі напружено бився пульс перших годин війни.
Вранці Крестьянинов з групою прикордонників став на охорону штабного дзоту. Рвалися снаряди і міни. Не один десяток воронок з’явився навколо. Залишатися тут було вже не можна. Штаб загону разом з комендантською взводом відійшов у глиб лісу. Група прикордонників залишилася на сопці прикриваючи їх відхід. Там був і Крестьянинов. Гітлерівці в сірих, мишачого кольору, мундирах, з засуканими рукавами і з автоматами на шиї, прострілюючи все попереду себе, йшли по дорозі, яка вела на сопку. Укрившіеся в траншеях прикордонники влучним вогнем притискали їх до землі, збиваючи з них запал переможців, затримуючи просування. Ні масований вогонь фашистських кулеметів, ні автоматні черги не змогли змусити бійців залишити сопку. Вони билися до останнього патрона. Деякі з них назавжди полягли в цю землю.
У складі комендантського взводу штабу загону служив стрілок Матвій Хомич Фомін. Він вирізнявся спритністю. З півслова розумів розпорядження командира, швидко і чітко виконував їх.
Про те, що сталося далі, М. Ф. Фомін нехай краще розповість сам: «опівночі я з варти прийшов в казарму. Не встиг роздягнутися, як спалахнули ракети. Спочатку була жовта. Вона означала попередження. Потім— зелена. Після неї — червона. Вона сповіщала про порушення кордону. Після цього пролунала команда: «Взяти зброю, боєприпаси і виходити на марш». Ми вирушили до кордону. Невисоко пролетіли літаки, що скинули кілька бомб. Потім над нами стали розриватися артилерійські снаряди. У повітрі піднявся суцільний гуркіт. Зметнулися вгору дим і пил з землею. Толовый запах здавлював дихання. З’явилися німецькі танки і мотопехота.
Ми негайно розосередилися. Користуючись чагарниками і придорожніми кюветами, зайняли оборону. Гітлерівців зустріли потужним кулеметним і гвинтівковим вогнем. Притиснули їх до землі. У цей момент на нас обрушився мінометний вогонь. Осколки мін збивали верхівки дерев і кущів. Слідом за розривами піднялася ланцюг німців. Стріляючи з автоматів, що несамовито горланячи, гітлерівці рушили на прикордонників. Ми намагалися вести прицільний вогонь. Чимало німецьких солдатів і офіцерів замертво полягло на землю. Інші, продовжуючи підганяти себе лающими звуками, йшли на нас. Від стогону вмираючих товаришів і крику поранених серце наливається кров’ю. Посилюється ненависть до фашистів. Торохтіння кулеметів, безперервні автоматні черги наситили повітря до межі. Я вже розстріляв весь боєкомплект патронів. Залишалося кілька ручних гранат. Незабаром і вони були пущені в хід. А німці все йдуть і йдуть. Що робити? Я вирішив прикинутися убитим: коли гітлерівець підійде зовсім близько, покладу його сильним ударом металевої частини саперної лопати.
Але в цей момент чуємо команду відходити до лісу. Нас залишалося в живих лише 12 осіб. Німці намагалися нас оточити щільним кільцем. Прориваючи його, ми відступили в бік Шепетівки. Незабаром кільце знову стало стискатися навколо нас. Відстрілюючись останніми набоями, йшли на схід. Нас залишилося всього кілька людей. Всюди було чути німецька мова. Ми ховалися в лісі. Харчувалися ягодами, пили накопичилася в низинах воду. Сочівшаяся з ран кров забирала останні наші сили. Так ми потрапили у фашистський полон…»