Ходіння по муках | Історичний документ

Був початок 1941 р. Чоловік закінчив інститут, його направили працювати в селище Вознесенье, а ми з маленькою дочкою залишилися в Сестрорецьку. У червні чоловік приїхав, щоб забрати нас. Здали речі в багаж, квитки були взяті на 22 червня.

Після початку війни чоловік швидко поїхав назад, і до кінця війни ми нічого не знали один про одного.

Квартальний скликав жінок рити окопи. Мама залишалася з донькою. Починався голод.

Так тривало до 18 вересня 1941 р., до поспішної евакуації жителів Сестрорецка в Лисячий Ніс. Всі попередні дні небо осторонь Белоострова було багряним від пожеж, а вдень рухалися біженці зі скарбом та худобою.

В Розливі жила сестра мого чоловіка, бездітна, однак вона нас у себе не залишила. Перебралися в село під Горської, оселилися в коридорі. Через кілька днів нам дозволили відвідати будинок за перепустками. Прийшла і жахнулася — в будинку скоєно погром. Такий же погром був учинений і в сусідніх будинках. Стало дуже боляче і гірко.

Мій брат Коля став працювати в місті. На роботу йшло 3-4 години в день. Здоров’я його різко погіршувався. В листопаді я відвезла його на станцію Олександрівська, де тоді була поліклініка. Колі дали бюлетень. Ми були в той час на його утриманні.

Зима. Спимо, не роздягаючись. Мама лежить, донька з нею поруч. Приповзла до неї: «Пусти погрітися». Господиня, сидячи на ліжку, на перині, відповіла: «Треба мати». Обігрітися не дозволила.

Був і інший випадок, коли у нас взяли годинник та гроші під заставу паспорта, пообіцявши дістати трохи продуктів. Обдурили. Паспорт (як виявилося, підроблений) лежить у мене до цих пір.

Ходіння по муках | Історичний документ

15 січня на станції Розлив у лікарні для туберкульозних хворих помер мій брат. Ховати його у нас не було сил, а допомогти нам ніхто не хотів. Колю поховали в загальну могилу від лікарні в Тарховке.

Голод робив своє діло. Мама не піднімалася, донька теж. В ніч на 6 лютого 1942 р. мама розбудила мене і сказала: «Я все одно помираю, але перед смертю хочу з’їсти ложку каші…» А у нас не було навіть теплої води. Я вранці побігла в магазин, благала чергу пропустити мене. Але особи голодних, змучених людей були як маски, ніхто мене не чув. Я повернулася ні з чим мама була вже мертва. Поховали її на тому ж цвинтарі у вже підготовленому рові.

Захворіла дочка — запалення легенів і нефрит. Дівчинка була без свідомості. Лікар виписала ліки, з сумом сказала: «Якщо дістанете їх, може бути, і виживе, але повноцінною людиною дитина вже не буде». На щастя ліки в аптеці були, дочка вижила. Цю добру жінку-лікаря після війни я зустріла. Вона дуже змінилася, мене, звичайно, не впізнала. Я підійшла до неї і сказала: «Доктор, спасибі Вам, Ви врятували мою дочку. Вона виросла, залишилася жити мені на радість» (Валентина Олександрівна Терцекова)

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь