Нас, чоловік 40 із командного складу, направили в розпорядження Московського військового округу. Отримали атестати на всі види постачання, пакети з Сургучевыми печатками, нашвидку попрощалися з сім’ями, вислухали побажання воєнкома — і на вокзал. А на пероні вже натовп проводжаючих. Серед них моя Маринка.
Поїзд потихеньку рушає… Люди махають руками, хустками. Хтось притиснув хусточку до очей, хтось одвернувся, приховуючи сльози, хтось підніс руки до неба, а інші майже відкрито хрестять виїжджаючих командирів. Такі сценки врубався в пам’ять і не забути їх до кінця днів.
— Чому їдемо в Москву, чому не в бій? — запитували мене молоді офіцери як старшого в команді і їх тимчасового командира. А що я міг їм відповісти, коли й сам толком нічого не знав. Хіба скажеш їм про свої сумніви: якщо комплектуються військові частини Московського округу, значить вже зараз не виключається, що німці скоро будуть тут.
Вже на другий день до вечора ми прибули в Москву. Мені раніше часто доводилося бувати в столиці, і я відразу побачив зміни. Маскування надала домівках казково-тривожний вигляд. На вокзалі багато людей, але переважають військові і вже зустрічаються поранені.
Цілі сім’ї чекають евакуації. Доповів коменданту про прибуття. Той, поміркувавши, порадив на вулицю поки не висовуватися, так як в Москві введено комендантську годину, а пропусків у хлопців немає, переночувати на вокзалі.
Перспектива здалася нам не дуже привабливою, але тут виручив Андрєєв. Він вже провів розвідку і знайшов у глухому куті порожній пасажирський вагон. З превеликими пересторогами, щоб не демаскувати вокзал, оглянули вагон.
Для ночівлі він виявився цілком придатним, і ми, нашвидку повечерявши, полягали спати. Посеред ночі завили сирени повітряної тривоги. Але бомбардування не було.
Вранці стали добиратися до штабу МВО. А вже через три доби нас розкидали по різних частинах, і ми вже не зустрічалися.
У Москві мене не залишили, видно, становище на фронті ускладнювалося з кожним днем. Направили на Західний фронт, безпосередньо прикривав столицю, хоча ще й на досить значній відстані. Але вже скоро він докотиться до самої Москви.
Але перш, ніж потрапити у військову частину, довелося поїздити по дорогах тилу. А вийшло так. Кадровики округу, толком не ознайомившись з моєю спеціальністю, послали мене у Володимир, де формувалася танкова бригада, на посаду начальника штабу; батальйону.
А я танки бачив тільки на параді в Харкові та в кіно Прибуваю у Володимир і чесно доповідаю начальнику штабу бригади, що я не танкіст, а військовий топограф. Голова полковника була забинтована, видно, він вже побував у боях. Уважно вислухавши мене, він сказав
— Ось що, лейтенант, зараз ідіть снідати, а потім відправляйтеся назад у Москву з попутною машиною. Необхідні документи зараз підготуємо.
Вчини тоді полковник по-іншому, невідомо, як би склалася моя доля. Окружні кадровики малість поворчали і направили в команду 0116, яка розташовувалася в Черемушках. Там я, нарешті, отримав пістолет, протигаз, каску і розпорядження з’явитися в діючу армію. З розмов кадровиків я зрозумів, що нашу команду скоро відправлять на фронт.
Тим часом нальоти на Москву почастішали, стали чутні вибухи, запалали пожежі.
Ми займалися по 10-12 годин щодня, відпрацьовували метання гранат, пляшок з горючою сумішшю, стрілянину. Я відразу помітив, що метання пляшок приділяється особлива увага, як головного засобу боротьби з танками противника. Близько місяця спали в повному спорядженні, постійно жили в очікуванні наказу до відправлення.
Одного разу вночі — тривога. Команда «шикуйсь!», перекличка:
— По машинах!
Їдемо по темних вулицях Москви. Ніхто не насмілювався запитати — куди? Лише після того, як виїхали з міста, нам повідомили, що рухаємося по магістралі Москва — Мінськ. Дорога буквально забита усіма видами транспорту, швидкість руху — мінімальна.
З світанком рух взагалі припинилося. Ми до того часу були вже за Можайськом, весь день пробули в лісі. Зайняли кругову оборону, викопали свої перші окопи в діючій армії. Команда «повітря!» Літали фашисти в ту пору і зграями, і поодинці. Ганялися навіть за окремими возами. Нас не виявили.
Кадровий капітан оголосив, що ми прибули на поповнення полків 161-ї стрілецької дивізії, яка веде бої з перших днів війни. Розповів про подвиги вояків дивізії. Потім відбулися бесіди з представниками полків.
Склали списки з усіма даними. Мене з групою в 15— 20 чоловік визначили в артполк. На другу добу прибули в район Гжатськ, познайомилися з командуванням полку. Командир — майор Ремнев, комісар — батальйонний комісар Бареток, начальник штабу — майор Різьбярів.
Оголосили наказ про моє призначення в 632-й гаубичний артполк командиром взводу топографічної розвідки, метою якого була зарубка і визначення координат артбатарей та інших цілей противника, дешифрування аерофотознімків, добування інших відомостей про супротивника. Словом, очі і вуха командира.
Виділили мені стройового коня. Довелося вчитися триматись у сідлі. Згодом став непоганим вершником.