Село Кузьмін розташоване в придністровських кручах лівобережжя Молдавії неподалік від міста Сороки. Нижню частину села перетинає стародавній тракт, на узбіччі якого стоїть колодязь, збудований в незапам’ятні часи.
Від старовинного колодязя кам’яниста стежка веде направо, до виступу, врезающемуся в найбільш води сивого Дністра. Тут на зеленій галявині стоїть білий будиночок з низенького бічними дверима і двома віконцями. Від часу стіни будиночка покосилися, дах почорніла. Але коштує він міцно, наче зрісся з землею. У цьому будиночку золотий восени 1923 року, коли на гірських схилах Придністров’я прибирають виноград, а на полях жнуть кукурудзу, в сім’ї Сидора Солтиса народився син Іон, чиє ім’я потім було овіяне в народі немеркнучої славою.
Сидір Солтис був пастухом. Щодня прокидався він до світанку. Брав торбу, палицю, виходив на вигін. У мутнуватою передсвітанковій імлі вимальовувалися верхівки дерев, дахи хат, обриси далеких гір.
На вигін з усіх вулиць зганяли худобу. Синки куркулів, покрикуючи на волів, жартували, сміялися. Вони були гарно одягнені, ситі і нахабні. Не гребували часом і образити пастуха зухвалим словом. Все переносив Сидор Солтис. Тільки десь у глибині його серця накопичувалася люта ненависть до куркулів-кровососам, від яких ніколи не жди добра.
Між тим час минав. Іон ріс плечистым, смаглявим здорованем. Від батьків він перейняв любов до праці, з дитинства допомагав їм у роботі. Вже з ранніх років, володіючи неабиякою фізичною силою, він нікому не давав в образу своїх друзів-однолітків. За це його любила вся вулиця.
Багато що змінилося в Кузьміна за останні роки. Не видно вже багатія Федора Бордюжі. Підрізали кулакам крильця. Вони розсіялися як дим. Одні перемахнули через Дністер, за кордон. Інших Радянська влада вислала в далекі табори. Треті самі ушилися з очей, пристосувалися до життя хто де зміг, приховуючи по можливості своє минуле. Суцільна колективізація по-новому повернула життя. Тепер батьки Іона вже не гнуть спину на куркулів. Сидір Артемович став колгоспним садівником, а його дружина — передовий трудівницею польової бригади. Посвітлішало в їх біленькому будиночку, все так же стояв на високому березі Дністра. І не натішаться вони на свого єдиного сина Йона. Він старшокласник середньої школи.
Прокинувся Іон від страшного реву. Було близько 6 годин ранку. Він швидко схопився й поглянув на небо. На невеликій висоті летіла ескадрилья бомбардувальників. Сильний гул моторів заглушував усі звичайні звуки прокинувся села. Навколо бомбардувальників, як мошки над болотяною топью, вилися гостроносі винищувачі. Іон стояв як укопаний, не відриваючи очей від літаків.
В колгоспній кошарі заклично дзвенів гонг. Люди групами і поодинці збігалися під прикриття хащі дерев. Дивилися в небо. На їхні обличчя лягла перша тривожна тінь.
Коли Іон вийшов на головну вулицю, бомбардувальники зникли за хмарами. Гул моторів почав стихати.
У цей світлий недільний день, коли кузьминчане готові були вийти на збирання врожаю, німецькі фашисти напали на нашу Батьківщину.
Спохмурніла Дністровська долина. Не чути було по віче рам веселих пісень. Запалали міста і села. Сини і дочки радянського народу йшли на фронт.
Іону Солтысу в цей час було 17 років.
Після приходу фашистів у село Іон з ще кількома товаришами втік в ліс. Їх зустрів комуніст Кучеров — колишній голова Кам’янського райвиконкому, ватажок партизанської групи.
Радісно і твердо йшов Іон за партизанським ватажком. Він відчував прилив бадьорості і сил. Нарешті-то він почне мстити ненависним окупантам!
— Ти знаєш, що доведеться тобі робити? — запитав Кучеров і, не чекаючи відповіді, додав: — Будеш поширювати листівки серед населення.
Іон запитливо подивився на нього.
— Так, раз на тиждень будеш приходити сюди, отримувати листівки і роздавати в Кам’янці, Кузьміна і Грушці.
— І це все? — в голосі Іона прозвучала як би нотка образи.
— Так. Поки все… Потім подивимося…