Взаємовідносини эйнзатцкоманд і Німецької армії | Історичний документ

Колишній командир оперативної групи «Д» при 11-ї армії Отто Олендорф на процесі у справі гітлерівського фельдмаршала Лееба та інших категорично стверджував, що армія у своєму оперативному районі мала повну поліцейську владу, і вся діяльність групи «Д» знаходилася під її контролем, що армія постійно отримувала повідомлення від оперативної групи і навіть безпосередньо віддавала їй накази про проведення екзекуцій.

Начальник штабу 4-ї армії (група армій «Центр» генерал Реттигер заявив, що загони СД, що діяли в оперативному районі цієї армії, у зв’язку з досконалими ними масовими злочинами проти євреїв та інших людей були виведені з цього району за наказом командуючого групою армій «Центр» фельдмаршала Клюге, оскільки їх діяльність через обурення населення створила небезпеку для армії.

Можливо, що заява це відповідає істині. Однак незалежно від тієї обставини, що це міг бути тільки один-єдиний відомий нам факт відсторонення эйнзатцкоманд від діяльності на якійсь ділянці оперативного району, істотним елементом процитованого заяви треба вважати те, що військові влади знали все про діяльність СД в оперативних районах армій вермахту.

Нюрнбергское гестапо, інформуючи 24 січня 1942 року гестапо в Мюнхені про роботу эйнзатцкоманды в Нюрнберзі, яка вже «відібрала» 2009 радянських полонених і відправила їх у концтабори для «зондербехандлунг», зазначав: «Співпраця з «начальником військовополонених» в XIII військовому окрузі генерал-майором Шеммелем відмінне. До снх пір не виявилося жодних труднощів».

У деяких випадках рапорти оперативних груп говорять навіть про «серцевому співробітництво з вермахтом (наприклад, між оперативною групою «А» і 4-ю танковою групою генерала Гепнера). На процесі у справі гітлерівського фельдмаршала Лееба та інших командувач групою армій «Північ» фельдмаршал Леєб, намагаючись пояснити цей випадок, заявив, що тут мова йшла про «серцевому співробітництво в боротьбі з партизанами.

Але факт залишається фактом: поряд з терпимістю і співпрацею з эйнзатцкомандами в області їх справжньої «діяльності» вермахт користувався їх послугами також і при придушенні партизанського руху, доручаючи загонів СД і таємної польової поліції опитування і проведення слідства щодо полонених-партизан, що супроводжувалися тортурами і вбивствами.

Знаменним аргументом визнання німецькими командирами «корисності» діяльності эйнзатцкоманд були пропозиції про нагородження окремих представників органів СД за участь у придушенні партизан».

Так, наприклад, фельдмаршал Кюхлер після бою під Добней нагородив начальника однієї з эйнзатцкоманд Зандбергера, а командування групи армій «А» 16 грудня 1942 року звернулося до командування групи армій «Дон» з пропозицією обговорити можливість нагородження оперативної групи «Д» «Залізним хрестом» 2-го класу «за участь у боях з партизанами в Криму».

Ясно, що тільки в умовах такого «серцевого співпраці» з вермахтом оперативні групи і эйнзатцкоманды могли виконувати свою «місію».

Вбивство «небажаних» було одним з аспектів боротьби рейху з зовнішнім «ідеологічним супротивником». Проголошена у березні 1941 року і здійснюється з перших днів нападу на Радянський Союз 22 червня 1941 року), воно являло собою невід’ємну частину націонал-соціалістської програми, що проводилася в життя на внутрішньому фронті з моменту захоплення Гітлером влади в самій Німеччині (30 січня 1933 року).

Концентраційні табори, знищення комуністів, профспілкових діячів, пацифістів, переслідування євреїв та священиків у Німеччині — все це сповіщало наступ більш пізнього періоду вбивства «небажаних» у ході війни.

Знищення німецьких комуністів тривало до кінця другої світової війни, і воно знаходило підтримку серед високопоставлених чинів у керівних колах вермахту. Про це, зокрема, свідчить випадок, пов’язаний з крейсером «Корморан». У наказі від 19 квітня 1945 року гроссадмирал Деніц зажадав від своїх підлеглих адміралів і офіцерів, щоб вони підвищували в чинах «сміливих і володіють сильним характером» моряків. В якості ілюстрації наводиться в наказі «зразок» такого «сильного характеру»:

«…В одному таборі для німецьких військовополонених з допоміжного крейсера «Корморан» якийсь обер-фельдфебель, будучи старостою табору, зауважив, що серед полонених починають діяти комуністи. Що він зробив?

Обдумано і непомітним для охорони способом ліквідував їх». Деніц пообіцяв, що після повернення цього обер-фельдфебеля з полону він підвищить його, а свій наказ закінчив наступними словами: «…Таких людей на фронті багато».

Взаємовідносини эйнзатцкоманд і Німецької армії | Історичний документ

З висновками пана гроссадмирала можна лише погодитися. Саме вихована в такому дусі армія могла — в ідеологічному хрестовому поході проти комуністів та інших «небажаних» — зробити як самостійно, так і у співробітництві з оперативними групами СД злочину, які позбавили кожного військовослужбовця права вважатися чесним солдатом.

Резюмуючи все вищесказане, можна зробити наступний висновок.

Діяльність оперативних груп і эйнзатцкоманд СД — це одна із самих похмурих сторінок в історії людства взагалі, а в історії воєн особливо. Безчинствували вони, зокрема, і на територіях, що перебували виключно під контролем вермахту.

У районах, де здійснювалося цивільне управління, оперативні групи і эйнзатцкоманды знаходили підтримку або в крайньому випадку зустрічалися з пасивною позицією вищих воєначальників.

Завдяки такому положенню і стали можливими звірячі злочини проти цивільного населення. «Додаткова» діяльність оперативних груп у таборах для військовополонених також виявилася можливою лише завдяки участі і допомоги вермахту.

Безпосередня і найбільша відповідальність вермахту за діяльність загонів СД у військових оперативних районах та в таборах для полонених, так само як і загальна моральна відповідальність за цю діяльність в районах, що знаходилися під контролем цивільної адміністрації, не підлягають сумніву.

Після другої світової війни відбулося кілька судових процесів над німецькими генералами за допущені підлеглими їм військами військові злочини, особливо за співучасть у злочинах, вчинених загонами СД.

Ніхто, навіть адвокати обвинувачених генералів, не був у змозі поставити під сумнів дійсно мали місце «відбори» полонених і їх знищення, так само як і масові вбивства серед цивільного населення, вчинені оперативними групами. Захист підсудних зводилася лише до пошуків аргументів для доказу того, що:

а) військові командири не мали ніякої влади над оперативними групами і эйнзатцкомандами, що діяли на підконтрольних їм територіях;

б) командири не знали ні про масові экзекуциях цивільних осіб, ні про долю «відібраних» полонених;

в) якщо б командири навіть і знали це, то вони нічого не могли б зробити, оскільки оперативні групи підпорядковувалась Гіммлеру, а не їм.

На процесах, про яких йде мова, з вуст генералів не раз чулися слова, що якби вони знали, що творять оперативні групи і эйнзатцкоманды, то «…не допустили б їх діяльності і роззброїли б цих вбивць». Але так говорилося з лави підсудних, коли панам генералам треба було рятувати власні голови.

Незалежно від юридичного аспекту та кримінальної відповідальності у зв’язку з питанням про співпрацю між вермахтом та оперативними групами неминуще значення мають певні затвердження та оцінки, зроблені на процесах німецьких фельдмаршалів і генералів.

Навіть захисники підсудних генералів губилися перед безмерностью злочинів оперативних груп. «Людство стоїть потрясенное перед обличчям діяльності цих формувань» — говорив д-р Белинг, захисник фельдмаршала Кюхлера на процесі у справі фельдмаршала Лееба та інших, намагаючись одночасно полегшити становище генералів твердженням, ніби вони «не знали», що чинили загони СД.

Вельми характерні запізнілі жалі та оцінка «відборів», «чисток» і передачі радянських військовополонених у СД з боку співавтора цієї процедури, начальника АВА генерала Рейнеке:

«Що стосується передачі полонених в руки СД, то я завжди висловлював думку, що, відповідно до Женевської конвенції, турбота про полонених — це виключно справа вермахту і що передача полонених в СД знаходиться в протиріччі з згаданим міжнародним угодою.

Стосовно ж російських мені завжди пояснювали, що вони не підписали і не хотіли підписати конвенцію. У всякому разі, з Росією такої угоди не було. Однак, незважаючи на все це, я переконаний, що передача полонених в руки СД перебувала в протиріччі з міжнародною угодою, яку ми підписали з усіма іншими державами.

Безсумнівно, що було б краще для військового командування, як і для користі майбутнього Німеччини, якщо б ця передача не мала місця, а російські полонені відчували б себе набагато краще під наглядом вермахту, ніж під наглядом СД».

print
Сподобалася стаття? Поділитися з друзями:
Залишити відповідь