І війн є свої закони, нехай жорстокі, і переможеним, нехай знедоленим, зверненим у неволю, залишали право на існування. Фашисти ж вели війну на повне винищення — націй, народів.
«Народ, який вважає Льва Толстого великим письменником, не може претендувати на самостійне існування» (Гітлер).
«Англійський народ — це выродившееся плем’я, здатну до творчого життя» (Розенберг).
«Заражена негритянської кров’ю Франція є чумним осередком в Європі» (Гаусгофер).
«Польщу не щадити» (Гітлер).
Можна продовжити і далі цитати, але сенс німецької концепції і так зрозумілий.
Зародження концтаборів і в’язниць
Для того, щоб виконувати програму біологічного винищення народів, передбачену «генеральним планом «Ост», потрібен був розмах. Європа покрилася мережею тюрем, гетто, таборів примусової праці, кримінально-адміністративних, концентраційних «фабрик знищення».
Густота їх на карті нагадує тундровий ліс: загальне число їх в окупованій Європі, включаючи саму Німеччину, — понад 11100.
Слово «жертва», в якому звучить і приреченість, і бездіяльність, ніяк не підходить до в’язнів, що врятували чужі життя. Ці ув’язнені не померли — вони загинули. Не їх обирали — вони обирали, вони самі розпорядилися своєю долею.
Війна калічила, вбивала людини, але не змогли вбити в ньому людське.
І сьогодні, через сімдесят років, застиглий табір музей виглядає зловісно. Ось склад волосся з убитих, склад одягу, валіз — їх тисячі. На валізах — крупно, фарбою — імена, адреси людей, в повному невіданні які крокували в газову камеру і які боялися переплутати ручну поклажу. І сьогодні ще по цих валізах відвідувачі музею дізнаються раптом долю своїх батьків і матерів, синів і дочок.
Тиша тут важка, але ще важче, коли табір раптом оживає, озвучений голосами колишніх ув’язнених, — не з ювілейною трибуни, а біля нар.
З Освенцима зуміли навіть зробити втечу 60 радянських військовополонених. Це був наймасовіший втечу. Серед утікачів був і Павло Олександрович Стенькин.
— З шістдесяти нас тільки четверо і вціліло.
Йдуть колишні в’язні з Освєнциму-музею, сильно хвилюються, але тримаються.
— Адже ми тут час від часу буваємо, звикли, — каже Харіна, — а коли вперше після війни приїхали, це в п’ятдесят дев’ятому, що творилося! Крайко несла квіти, а вона сюди разом з чоловіком у війну потрапила, чоловік у газовій камері загинув, так вона йшла до його блоку і квіти не донесла, на асфальт впустила.
Письменниця Ірина Ирошникова зібрала спогади звільнених з лодзинського дитячого табору.
Володя Булахов: «Табірне начальство готувався до втечі, були складені речі. Але вбігти їм не вдалося».
Олег Безлюдов: «Мене підхопив один солдат. Обличчя в нього було заросле, і я не зрозумів: старий він чи молодий. Тільки побачив, що він плаче. Дивиться на мене і плаче: мовчки, без звуку. Це було так страшно, що я притулився до нього і сам заплакав».
30 грудня 1944 року в Аушвіці відбулася остання страта на шибениці. Загинули три австрійця і два поляка. Вже з петлею на шиї австрієць Фримель, учасник іспанської війни, крикнув: «Хай живе Радянський Союз!..»
Звільнення в’язнів
Радянські війська звільнили в’язнів Освенцима 27 січня 1945 року. Багато солдатів були глибоко шоковані тим, що відбувається в таборі.
Молоденький лейтенант побачив змарнілих дітей, які боязко тулилися, побачивши німців. Тоді він зупинив полонених німців у табірних воріт, нелюдським голосом скомандував їм: «Мютцен аб! Негідники!» І ще повторив по – російськи: «Шапки… шапки геть!»
І німці поспішно зняли свої кашкети перед нашими «дітьми». Це єдине, що можна було взяти з них за все скоєне.
Ми говоримо про звільнення Європи, а треба б говорити про порятунок. Мова ж не про плацдармах, а про долі країн, народів, націй. І навіть ті, кого війна не зачепила, не обпекла, теж врятовані.
Сьогодні ще нерідко кажуть — по недомислу або, навпаки, з умислом — про несумірність втрат Німеччини 10 мільйонів чоловік і СРСР — 20 мільйонів. При цьому забувають головне — ми воювали проти фашистської армії, фашисти винищували народи.
Ніхто не вбивав німецьких військовополонених отруйним газом «Циклон», ніхто не вів на багаття і у крематорії німецьких жінок, старих і дітей. Між тим з 20 мільйонів загиблих радянських людей майже половина — мирні жителі, військовополонені в таборах. Інша половина — ті, хто поліг на полі бою, з них 1 100 000 склали голови, звільняючи поневолену Європу.
Фашизм четвертував народи, і це всі повинні пам’ятати. Із загальних втрат Польщі 6 028 000 чоловік, на мирне населення припадає переважна більшість — майже 5 400 000. Югославія: армійські втрати — 305 000 чоловік, а понад 1 400 000 загиблих —мирні люди.
Із записів у пам’ятній книзі музею «Освенцим»
«Мені не вистачає слів — залишається тільки свята воля зробити все, щоб ніколи більше не сталося нічого подібного». Рудольф Кирхшлегер — Президент Австрії, 22.05.1975 р
«По суті справи це місце схиляє до мовчання. Однак я переконаний, що федеральний канцлер не повинен тут мовчати. Ми прибули в Освенцім, щоб нагадати собі та іншим, що без розуміння минулого немає шляху, що веде в майбутнє…» Гельмут Шмідт — канцлер ФРН, 23.11.1977.
«Освенцим. Яка ж печаль… Який жах… А попри це — якась надія для людства». Шарль де Голль — Президент Французької Республіки, 9.04.1967.