Лучин. Тихе, нічим не прикметне село на Житомирщині, з коли-то білосніжними, а тепер пооббиваними хатами під солом’яними стріхами. Внизу звивистою долиною, розділяючи село на дві половини — східну і західну, — протікає неширокий рівчак. На його берегах над прозорою водою задумливо стоять вікові развилистые верби, стрункі осокоры і плакучі верби. А по крутих схилах тягнуться до хатах пустельні в предзимье смужки городів, чернея землею, з якої дбайливі жіночі руки зібрали убогий урожай військового часу.
На цій ділянці шириною в півтора кілометра наші стрілецькі частини і танкісти грудьми закривали ворогові шлях на Київ. Підтягнувши резерви і створивши перевагу в силах, гітлерівське командування кинуло в бій добірні частини, прагнучи перехопити втрачену з визволенням столиці України ініціативу, повернути собі позиції на правобережжі Дніпра і закріпитися там.
Всього кілька днів тому наші війська звільнили Лучин, вигнавши ненависних окупантів. Гітлерівці відступили за Корнин. А вчора, нанесли контрудар і потіснивши наші війська, фашисти увірвалися на західну частину села. Лучин виявився розділеним на дві частини. Через населений пункт пролягла лінія фронту.
На східній стороні між хатами, сараями і деревами стояли ретельно замасковані тридцятьчетвірки. А нижче хат в садах, а то й прямо на городах ледь виднілися звивисті лінії траншей і окопів, свежевырытых стрілецькими підрозділами. Подекуди можна було помітити вогневі позиції артилеристів і мінометників.
В хатах — жодного жителя. Всі пішли, кинувши весь домашній скарб, пішли світ за очі, подалі від передової.
Тимчасовими господарями у Безодні влаштувалися військові. На східній половині — наші, на західній — німці. Придивившись в ту сторону, можна було без бінокля побачити замаскований «тигр» або «пантеру», бронетранспортер або гармату. Іноді, злодійкувато озираючись, прошмигне гітлерівець, побоюючись влучного пострілу снайпера.
Ворог рвався до Києва, не рахуючись з втратами, і зупинити його на ділянці в півтора кілометра належало воїнам 56-ї гвардійської танкової бригади разом з бійцями 135-ї стрілецької дивізії. Обладнавши позиції в східній частині села, танкісти, артилеристи та піхотинці готувалися боронити їх з усією рішучістю.
Незабаром фашисти кинулися в атаку. Вона і ряд послідували за нею були відображені. Коли ми до вечора відбили чергову люту атаку супротивника, то чуттям зрозумів, що знову вперед він полізе нескоро і що настане тимчасове затишшя.
З свіжого номера армійської газети і з бесід політпрацівників ми дізналися, що фронт стабілізувався. Він проходив тоді по лінії Ставище, Юрівка, Лучин…
Між Лучином і Турбовкой, ближче до Великих Гультіпак, у відкритому полі є ледь помітна домінуюча висотка. Якщо з неї кинути погляд на північний захід, то можна побачити дорогу, по якій тоді майже суцільною колоною рухалася ворожа техніка в бік Дивина.
Ось на цьому «п’ятачку» вночі Бєлов розташував танки на відкритій позиції. Наказано було з настанням світанку інтенсивно обстріляти дорогу, «наламати фашистам побільше дров» і повернутися в Скіп.
На сході небо виявляло перші ознаки швидкого настання похмурого світанку. Тепер вся наша увага була прикута до дороги. Вона, оповита туманом, не проглядалася, але звідти доносився шум двигунів. Потім пелена туману, як по щучому велінню, истаяла, й очам відкрилося все те, що кілька хвилин тому було невидимим.
— Ось вони, красені», — підводячи трикутник прицілу під камуфльований гусеничний бронетранспортер з хрестом на борту, – сказав лейтенант Овчинником. Зараз вам змінимо маршрут. Прямо в пекло!
І натиснув на спуск.
Здавалося, що всі гармати ухнуло залпом. Екіпаж припав до оглядових приладів. Оскільки танки стояли на відкритій місцевості, то цілі на дорозі були чудово видно не тільки командирам і заряджаючим, що сидить у вежах, але і механікам-водіям, і стрільцям-радістам.
— Недолетів! — закричав з досадою Володя Орел, механік-водій в Овчинникова.
Другий снаряд, точно накрив бронетранспортер, викликав у екіпажу бурю захоплення. А потім гармата запрацювала так часто, точно вражаючи цілі, що захоплюватися було вже просто ніколи. Так само успішно вели вогонь командири машин Масленников, Гурін, Кулаков, Піскун. Настала звична вже для приморців обстановка суворої ратної праці.
А на дорозі панувала неймовірна паніка. Султани вибухів, що чергуються проміжками в кілька секунд, виростали над бронетранспортерами, автомобілями, артилерійськими знаряддями, польовими кухнями. Видно було, як розбігалися і шарахалися в усі сторони від близьких розривів вцілілі гітлерівці. Злітали якісь шматки, уламки, спалахували у ворожих колонах все нові і нові осередки пожеж. Екіпажі довели швидкість пострілів до межі. З боку противника два-три рази злякано тявкнула і назавжди замовкла гармата, пригнічена осколковим снарядом з танка лейтенанта Гуріна.
— Припинити вогонь! Всім повернутися в Лучин! — прозвучала в кожному танку передана по рації команда Бєлова. Командир роти вважав, що бойова задача виконана.
Водії розгорнули танки, командири повернули гармати на корму, і машини, набираючи швидкість, рушили на вказаний рубіж.
В цей час з боку Турбовки здалися п’ять «тигрів», зупинилися і з місця відкрили вогонь у фланг нашим танкам. Водії збільшили швидкість, командири тридцятьчетвірок спробували на ходу вести вогонь у відповідь по «тиграм». Але прицільних ударів ні з того, ні з іншого боку не було.
Залишалося пройти метрів двісті, після чого наші танки будуть надійно приховані від спостереження стіною дерев. Але тут по правому борту тридцятьчетвірки Овчинникова вдарила болванка, пробивши броню в районі моторного відділення. Машина загорілася.
— Покинути танк! — була віддана команда екіпажу.
Вискочивши через люки, все бігом подалися до найближчого укриття. Володимир Орел, йдучи останнім, ще раз озирнувся на свою машину і сповільнив біг. Йому здалося, що диму над тридцатьчетверкой стало менше, а полум’я зовсім зникло. Ривком кинувся назад, скочив у відділення управління, схопив вогнегасник і направив струмінь у вогнище загоряння. Спочатку було видно, що вогонь погашено. Але через секунду-іншу із-за перегородки моторного, де кріпиться сорокапятилитровый паливний бак, вирвалися два довгих мови полум’я. Вони зловісно лизнули підривники закріплених у бойовому відділенні снарядів. У Володі скажено забилося серце: «Зараз рвоне!» Пронизав свідомість страшна думка змусила на якусь частку секунди завагатися: може, вискочити? Але оскільки полум’я знову зникло, механік-водій почав гарячково знімати моторну перегородку, щоб дістатися до осередку займання і напевно загасити вогонь. Але тільки поставив у бік перегородку, як полум’я знову вирвалося з того ж місця і, боляче лизнувши Володю по обличчю, охопило снаряди.
Тепер він в якійсь нестямі, не думаючи вже, що може злетіти на повітря, вступив у боротьбу з вогнем. Через кілька секунд заряд вогнегасника закінчився, але і полум’я вдалося трохи зменшити.
«Що ж тепер гасити?» — була єдина думка. Їдким димом заволокло бойове відділення, дихати стало нічим. Під руки попався брезентовий килимок, яким застеляють снарядні ящики. «Закрити вогонь!» — вирішив Володя і, захищаючи обличчя, придавив руками палаючу кришку акумуляторної батареї. Нестерпний біль змусила до крові закусити губу. А потім, раз-другий хлебнув гарячого повітря з димом, він повалився на боеукладку…
Вступивши у двобій з вогнем, Орел не помітив, що незабаром за ним повернувся в танк весь екіпаж. Лейтенант Овчинников дав команду закрити танковим брезентом борт і вежу. Заряджаючий Петро Локотков, стрілець-радист Ісаак Попик і командир взводу в лічені секунди розгорнули важкий брезент і, припинивши таким чином доступ кисню до вогню, загасили пожежу.
Механіка-водія витягнули з машини. Він був у непритомному стані. Коли Володя прийшов в себе, довго не міг зрозуміти, що з ним сталося. Здивовано дивився на свої покриті пухирями руки і часто миготів обгорілими віями, найменше думаючи, що здійснив подвиг.
Безприкладну боротьбу з вогнем спостерігав майже весь танковий батальйон. Було повідомлено і в штаб бригади. А через дві години знову призначений комбриг гвардії підполковник Василь Георгійович Гусєв тут же, на передньому краї, вручив смущенному приморцю Володимиру Орлу орден Червоної Зірки.
Машину Овчинникова ми відправили у Великі Гуляки, де силами ремонтників з роти технічного забезпечення належало усунути пошкодження, завдані ворожої болванкой і вогнем. Орел навідріз відмовився йти в медсанбат і, обмежившись тим, що перебинтував руки, сам сів за важелі і повів врятоване тридцатьчетверку на «лікування», як влучно висловився небагатослівний і скромний Петро Локотков.
Про подвиг Володимира Орла заговорили у всіх екіпажах батальйону.