Постреволюційна Росія стала міжнародним прапором пролетарської солідарності, обітованою землею трудящих. У всіх країнах хто читав Маркса, чув щось про соціалізм. Але ж це в книгах, піднесені мрії, а «зло, ще править світом і реальність далека від мрії», і щастя — синя птиця, жар-птиця: вона дається лише багатим.
Щастям вважали робітники, всі прихильники соціальної революції побачити своїми очима богатирів, які одним рішучим ударом прогнали буржуа і передали всі надбання країни в суспільне володіння; побачити держава, де віддані прокльону загарбницькі війни, де знищені расизм і національну нерівність; побачити людей, що кинули гордий виклик всій скверні і пороків капіталізму, влада грошей і забобонів, оголосили бій одвічних супутників гноблення — горя і страждань, психології людини-раба.
Відвідав нашу країну один з перших комуністів Чилі Луїс Рекабаррен говорив по поверненні додому:
«Я їздив не потім, щоб побачити, чи є вже в Радянській Росії земний рай. Я їздив, щоб побачити, чи стоять там у влади робітники і селяни. Я бачив їх у влади і вірю, що у всьому світі не знайдеться сили, здатної знищити те, що там вже завойовано».
Багато різних людей з-за кордону — щирих друзів та ввічливо-безпристрасних недругів — приїжджало до Москви. І хто б не перетинав радянський кордон і вперше бачив червоний державний прапор, входив в Кремль,— він потрапляв у новий для нього світ.
Навіть форма звернення між людьми, що склалася, зупиняла увагу. Кореспондента англійської газети здивувало, що комуністи у зверненні один з одним вживають тільки одне слово — товариш. «Навіть Леніна,— писав він,— вони називають просто — товариш Ленін».
Революційний рух в Європі
У той час як сполучені сили легіонів імперіалізму намагалися кулями і голодом вбити більшовизм в Росії, червоне зарево розливалося по всьому світу, коливалася грунт далеко від епіцентру жовтневого землетрусу.
Полум’яні відозви, декрети і про мир, про землю, про владу Рад були прийняті не тільки урядовими станціями, але і фронтовими радистами.
Приголомшливі радіограми: «Всім, всім, всім!», передаються з уст в уста, розмножені у незлічених листівках, потрапили, хай і в спотвореному вигляді, в газети, звучали як набат.
Окопники або робітники — мільйони одно втомлених, змучених, нещасних людей, як при світлі блискавки, побачили вихід. Подвиг російського пролетаріату вказував шлях до миру і свободи, став сигналом до дії: покінчити з нестерпним, поступати як в Росії!
Робочі та солдатські маси так і надходили, за буржуазному Заходу прокотилася вогняна революційна хвиля.
Німецький імператор Вільгельм в 1918 році роздратовано пробрюзжал: «Слов’янське питання нам набрид». Через кілька місяців його величності довелося бігти стрімголов із своєї країни.
10 листопада того ж вісімнадцятого року «Правда» вийшла з крупно надрукованими на першій сторінці словами: «Корона Вільгельма впала в бруд. Це — четверта за рахунком!»
В залі піднявся страшний шум. Праві аплодували, делегати-робочі кричали: «Навіщо він прийшов сюди?», «Кого він представляє?», «Геть!» Не знаючи англійської мови, Керенський думав, що його вітають, посміхався і кланявся на всі боки, поки Гендерсон не взяв його за рукав і не посадив на стілець. На інший день все повторилося ще більш скандально. Коли ввели Керенського для виступу від імені Росії, зал буквально скипів: обурені вигуки, свистки, вимоги:
«Запросіть Леніна!» Олександр Федорович вже не кланявся, не посміхався, а стояв зблідлий, закушує губу. Голова сяк-так вгамував аудиторію. Ледь почали читати її переклад, протести злилися в суцільний лемент. Засідання довелося закрити. Британський уряд, явно благоволившее до Керенскому, після такого провалу стало відхрещуватися від свого протеже, зробило офіційну заяву, що «не підтримує з Керенським ніяких відносин».