Німецько-фашистське командування не могло зрозуміти, чому на Волзі підтримувалося нормальне судноплавство. Щоб дізнатися, в чому справа, вона засылало на береги річки своїх вивідачів.
Я заглянув на спостережний пункт, розташований на луговому березі. Командир поста старшина 2-ї статті Іван Костянтинович Костецький доповів, що його підлеглий червонофлотець Соенков вночі затримав невідомого.
На посаді побачили вогонь у степу. Костецький дослав Соенкова дізнатися, що там відбувається.
Озброївшись, матрос пішов. Горіла копиця сіна. Неподалік від неї Соенков зустрів людину, одягненого в червоноармійську форму. Матрос заговорив з ним, відчув недобре.
— А ну-ка руки вгору і йди попереду. Ледь що — стріляю! — І матрос клацнув затвором.
Привів затриманого в ближній сільрада, здав з рук на руки. Коли Соенков повернувся, Костецький повідомив про подію в штаб. За участю місцевих комсомольців моряки прочесали околиці. Виловили ще чотирьох. Всі вони були скинуті з одного літака. Після знайшли та їх пособника, який підпалив копицю, щоб показати місце викидання парашутистів.
Було ще кілька подібних випадків. Капітана державної безпеки Василю Васильовичу Чекрыжеву та його помічникам довелося чимало попрацювати, щоб гідно прийняти непроханих гостей.
Межень всім додала турбот. Мілководді заважало тралення. Все 214 наших тральщиків не стільки плавали, скільки повзали по обмілинам, додаючи вм’ятин на своїх днищах, нерідко ламаючи і втрачаючи гребні гвинти або розбиваючи на друзки плицы коліс. Флагманський механік Іонів лаявся останніми словами, що гвинтів у нього більше немає і дістати нізвідки, але все-таки десь знаходив їх, і флагмех цілодобово возився з потерпілими біду кораблями, поки знову не виштовхував їх на фарватери.
Матроси все частіше вдавалися до «ножному» тралення. По пояс, а то й по горло у воді бродили по обмілинам, обмацуючи ногами дно. Звичайно, не дуже приємне відчуття, коли голою п’ятою стаєш на міну. Але через мить радісний крик оголошує річку:
— Знайшов!
І ось вже півдюжини голих тіл то ховаються, то знову висовуються з води. До знахідку прикріплюють підривні патрони. Потім чимдуж біжать до берега, а над річкою здіймається султан води і вогню.
— Є ще одна!
Але буває, що міну підривати не можна — поблизу село, або застряг на мілині пліт, або ще що-небудь, що може постраждати від вибуху. Тоді сюди зі своїми молодими помічниками поспішав самий безстрашний і самий обережний чоловік на флотилії — капітан 1 рангу Федір Іванович Тепин. Старим моряку, учаснику революції, було вже за п’ятдесят. Але в бадьорості йому будь-хто міг позаздрити. На допомогу йому ми виділили трьох комсомольців-мінерів. Вони всюди з’являлися разом — троє веселих молодиків, під проводом своїм сивочолим флагманом. У сотні метрів від міни Федір Іванович наказував помічникам зупинитися і залягти в укритті. До міни він підходив один. Оглядав, вислуховував її, діставав з потертого валізки інструмент. І, тільки вивернувши вибуховий механізм і переконавшись в повній безпеці, помахом руки кликав помічників. Показував їм вивернуті деталі, велів 129 заглянути всередину міни, до найдрібніших подробиць роз’яснював, що і як він робив.
— Дозвольте нам самим?! — бувало, його просили матроси.
— Рано, рано ще! — вперто твердив він у відповідь.
Прибув Федір Іванович до нас з Москви. До цього був на Балтійському флоті, де знешкодив не один ворожий «сюрприз».
— Тоді було важче, — сказав він мені якось за склянкою чаю. — Вперше в дивину все було. Нічого, ми розкусили ці штучки…
Я запитав його про помічників. Очі старого мінера потеплішали.
— Хороші хлопці. Вони дійдуть до Берліна.
